Для підтримання життя поряд із надходженням поживних речовин, енергетичних ресурсів та кисню необхідно також виведення із тканин кінцевих продуктів метаболізму і токсичних речовин. Дослідження вчених за багато років свідчать, що без прийому їжі людина зможе жити понад місяць, але без видільної функції смерть настає вже на другий день. Ми знаємо, що видільні функції в організмі крім нирок виконують також легені, кишечник, шкіра. На сьогоднішній день встановлено, що видільна, як і інші функції організму, пов’язані по-перше, з кров’ю, а по-друге з лімфою. Виділення токсичних речовин з організму можливе при злагодженій роботі дренажної системи, якою вважають лімфатичне русло.
 Наукове дослідження лімфи має не менше ніж трьохсотлітню давність. Але детальне дослідження цієї рідини почалося зовсім недавно, в результаті чого було встановлено, що лімфообіг виконує численні досить важливі функції, а його порушення призводять до розвитку тяжких ускладнень та посилюють перебіг багатьох захворювань. Сучасними досягненнями знайдені можливості впливати через лімфатичну систему на перебіг і розвиток різних патологічних процесів в організмі. Вплив на лімфатичну систему стало широко використовуватись в імунології, онкології, кардіології, токсикології,  травматології. Виникла, навіть, галузь медицини – лімфотерапія.  І всім уже відомо, навіть, про це пишуть шкільні підручники, що лімфатична система значну роль відіграє в імунних реакціях організму, а лімфоцити – головна ланка в імунній системі. З’ясоване значення двох незалежних В-лімфоцитів і Т-лімфоцитів, які разом створюють певні імунні реакції.
 Лімфа разом із кров’ю і тканинною рідиною входить до складу рідкого середовища організму. У перекладі «лімфа» означає чиста вода, волога – це прозора рідина злегка жовтуватого кольору, приторного запаху і солонуватого смаку. Кількість її в організмі точно не визначено. Вважають, що у людини масою 70 кг у стані спокою натщесерце міститься її до 1,5 л. По-перше, вона складається із лімфоцитів – головних захисних клітин організму. За добу у грудну протоку надходить до 40 млрд. лімфоцитів.
 За хімічним складом лімфоплазма наближається до плазми крові, але містить меншу кількість білків. Альбумінів у лімфі міститься дещо більше, ніж у плазмі крові, так як вони, маючи меншу молекулу, швидше дифундують у лімфатичні капіляри. Лімфа грудної протоки містить фібриноген і протромбін, вона зсідається повільніше, ніж кров, утворюючи пухкий згусток, що складається із ниток фібрину і білих кров’яних тілець.
 Лімфа, як і кров, містить всі формені елементи, крім тромбоцитів і еритроцитів, які потрапляють в неї при патологічних станах: запалення, шок, пухлини. За складом мінеральних речовин лімфа також нагадує плазму крові. На першому місці стоїть хлорид натрію (67%), який і надає їй солонуватого смаку. На долю карбонату натрію приходиться 25%. Присутні у лімфі також йони кальцію, магнію, заліза. Основними катіонами лімфи є натрій, калій, кальцій, магній, аніонами – хлор, фосфор.
На сьогоднішній день лімфатична система включає такі лімфоїдні органи: лімфатичні вузли, групові та поодинокі лімфатичні фолікули кишечника, мигдалики, селезінку, вилочкову залозу – тимус. Наявність лімфатичних вузлів відрізняє лімфатичну систему від кровоносної, особливо венозної. Лімфатична система є системою трубок, замкнуту на одному кінці (периферичному) і відкривається іншим кінцем (центральним) у венозне русло.  Лімфатична система анатомічно складається з наступних частин:
 1. Замкнутий кінець лімфатичного русла починається мережею лімфокапілярних судин, які пронизують тканини органів у вигляді лімфокапілярної мережі.
2. Лімфокапілярні судини переходять у внутрішньоорганні сплетення дрібних лімфатичних судин.
3. Останні виходять з органів у вигляді більших відвідних лімфатичних судин, переривчастих на своєму подальшому шляху лімфатичними вузлами.
 4. Великі лімфатичні судини вливаються в лімфатичні стовбури і далі в головні лімфатичні протоки тіла - правий і грудний, які впадають у великі вени шиї.
Таким чином, лімфатична система починається з лімфатичних капілярів, які тісно пов’язані з кровоносними. Їх діаметр у декілька разів більший ніж у кровоносних і досягає 35 мкм. Вченими встановлено, що у головному і спинному мозку, мозкових оболонках, кістках, очному яблуку, рогівці, гіалінових хрящах, епідермісі та плаценті немає лімфатичних капілярів. Їх небагато у м’язах, щільних сполучних тканинах: зв’язках, фасціях та сухожиллях. Зате у підшкірній клітковині, у стінках внутрішніх органів, капсулах суглобів вони утворюють густу сітку. На відміну від кровоносних капілярів рух у лімфатичних судинах односторонній. Ще лімфатичні судини поділяються на дві групи: м’язові і безм’язові. Безм’язові утворені шаром епітеліальних клітин, що обмежовані сполучнотканинною оболонкою, яка містить колагенові та еластичні волокна.
 Основним функціональним елементом лімфатичної системи є лімфоцит, його називають ще центральною фігурою імунної системи. У дорослої людини циркулюючі у крові лімфоцити становлять близько 30% загальної кількості лейкоцитів, у дітей – до 50%. Основна маса лімфоцитів утворюються у лімфатичних вузлах та лімфатичних фолікулах травного тракту, крім цього вони продукуються також і в селезінці, і в тимусі, і в кістковому мозку.
 Отже, основним морфологічним субстратом імуногенезу є саме ці лімфоїдні органи. У системі лімфоїдних органів спостерігається виразна спеціалізація, але вони функціонують у дорослому організмі як єдине ціле. Єдність забезпечується двома основними факторами: особливими функціональними зв’язками між окремими лімфоїдними органами та загальною нейрогуморальною регуляцією.
Лімфатичні судини утворюють спеціальну дренажну систему. Утворення по ходу судин лімфатичних вузлів сприяє збереженню сталості внутрішнього середовища організму внаслідок властивій вузлам бар’єрній функції, а також організм отримав можливість виробляти специфічний імунологічний захист у відповідь на антигенний стимул до надходження інфекційного агента в кровотік. Розміщені лімфатичні вузли на шляху і поверхневих, і глибоких лімфатичних судин. Через них вони приймають лімфу від тих тканин, органів або частин тіла, де судини беруть свій початок. У людини нараховують близько 500 лімфатичних вузлів.
Кожен лімфатичний вузол покритий сполучнотканинною капсулою. На поверхні вузла є вдавлення - ворота вузла. У соматичних вузлах є одні ворота, у вісцеральних зустрічається 3-4. Через ворота проникають у вузол артерії і нерви, виходять вени і виносні лімфатичні судини. Кожен лімфатичний вузол рясно постачається кров'ю, причому артерії проникають в нього не тільки через ворота, а й через капсулу. Умовно виділяють 3 типи лімфатичних вузлів:
- перший тип характеризується тим, що у нього площа коркової речовини дещо менша площі мозкової;
- лімфатичні вузли другого типу компактні; вони характеризуються переважанням маси коркової речовини над мозковою; транспортна функція таких вузлів мінімальна;
- найчастіше зустрічаються лімфатичні вузли третього типу – проміжні; маса коркової і мозкової речовини в них приблизно однакова.
Форма вузлів з віком змінюється. У молодому віці переважають вузли округлої та овальної форми, у літніх і старих людей вони як би витягуються в довжину. Таким чином, у літніх і старих людей кількість функціонуючих вузлів зменшується за рахунок їх атрофії і зрощення один з одним, в результаті чого в осіб старшого віку переважають великі лімфатичні вузли.
Яким же чином рухається лімфа по лімфатичних судинах? У тварин це відбувається завдяки так званим «лімфатичним серцям», а у людини за рахунок скорочення скелетних м’язів, присмоктувальної здатності грудної клітки, руху великих найближчих артеріальних пульсуючих судин.
Вченими було досліджено, що до лімфатичних вузлів притікає більше лімфи, ніж відтікає від них. Тобто, вони як губка, вбирають лімфу, але не всю віддають, частина її затримується у вузлі. Численні факти свідчать, що лімфатичні вузли відіграють роль не стільки механічного, як біологічного фільтру. Але в тому разі, коли клітинні і гуморальні ресурси організму виявляться недостатніми, щоб знезаразити патогенний фактор, бар’єрна функція лімфатичних вузлів повернеться несприятливою стороною: вони стають резервуаром, вогнищем реальної небезпеки. Наприклад, ми знаємо, як часто збільшуються в розмірах мигдалини в області горла, опухають лімфатичні вузли при інфекційних та інших захворюваннях.  ’
Мигдалини – утвори овальної форми - скупчення лімфоїдної тканини, що розташовані в ямці між передньою і задньою дужками горла і займають велику нижню частину трикутного поглиблення між дужками. У вертикальному напрямку мигдалини мають розміри від 20 до 25 мм, в передньозадньому - 15-20 мм і в поперечному - 12-15 мм. Покриті мигдалини епітелієм, що має неправильні, горбисті обриси і містить крипти (поглиблення). Мигдалина оточена найтоншою фіброзною капсулою.
Селезінка - кровотворний орган червонувато-блакитного кольору, маса якої залежить від кровонаповнення та функціонального стану.  Вона м'яка, розміром приблизно з кулак (150-200 г) і має форму кавового зерна. Розташовується внутрішньочерево зліва від шлунка, у лівому підребер'ї, прилягаючи своєї опуклою стороною до нижньої поверхні діафрагми і зазвичай добре захищена ребрами від зовнішніх впливів.
 Ворота селезінки на її увігнутій стороні звернені до задньої поверхні шлунка. Селезінка служить депо крові в період спокою. У ній також скупчуються клітини крові і кров'яні пластинки, які у разі необхідності можуть виходити в кров'яне русло. Це єдиний лімфоїдний орган в системі кровообігу і може розглядатися як орган контролю і фільтрації крові. Вона відділяє старі еритроцити і забезпечує імунологічний контроль крові.
 Завдяки великій поверхні, кишечник відіграє центральну роль в імунітеті. 70-80% всіх клітин, що утворюють антитіла, знаходяться в стінках кишечника, інші розподілені між іншими вторинними лімфатичними органами, судинною системою і сполучною тканиною. Розсіяні скупчення і слабкі об'єднання лімфоцитів (лімфатичних фолікулів) можна виявити по всьому шлунково-кишковому тракту. Організована лімфатична тканина знаходиться в червоподібному відростку (апендиксі) і в кінцевому відділі тонкого кишечника (клубовій кишці), де вона утворює Пейєрові бляшки в підслизовій оболонці і в сполучній тканині слизової оболонки клубової кишки. Це об'єднання від п'яти до сотні лімфатичних фолікулів, що лежать в лускатих ланцюжках. Вони мають діаметр 1-12 см і лежать паралельно осі кишечника, зазвичай на стороні, протилежній брижі. Кількість бляшок змінюється між 15 і 50 до 250, залежно від організму. Вони розвиваються перед народженням, і їх можна побачити в тонкому кишечнику навіть пізніше - в старості. Область лімфатичних фолікулів не має ворсинок і крипт.
 В епітелії слизової кишечника зосереджені специфічні клітини, які, мабуть, вибірково дізнаються і з'єднуються з антигенними речовинами. Ці М-клітини визначаються як поверхневі структури з мікроскладками. Вони мають підковоподібну форму з закритим кінцем, зверненим до просвіту кишечника, і є місцем, де антигени первинно пізнаються. Стикаючись з мікроорганізмами та іншими потенційно патогенними речовинами, ці клітини ініціюють імунну реакцію. Таким чином, тонкий кишечник захищений від подальшого всмоктування таких антигенів. Під М-клітинами, захищені з обох сторін їх вільними відростками, всередині цього підковоподібного клітинного утвору залягають Т- і В-лімфоцити та макрофаги.
 Дослідження останніх десятиліть показали важливу роль вилочкової залози не лише в імунітеті, але і у формуванні лімфоїдної системи. Ця залоза фактично є першим центральним лімфоїдним органом, де дозрівають Т-лімфоцити, які в ній тренуються відрізняти «своє» та «чуже» для організму. Тимус та селезінка називають у переносному значенні периферійними лімфатичними вузлами, які приймають найактивнішу участь у нейрогуморальній регуляції лімфатичної системи.  
 Характер та ступінь участі різних лімфатичних органів в імунологічних процесах неоднакові. Лімфатичні вузли та селезінка є безпосереднім субстратом процесу імуногенезу, а тимус регулює їхню імунореактивність. На лімфу та лімфообіг впливають деякі фактори, які умовно поділяють на зовнішні і внутрішні, на природні та штучні. Серед внутрішніх факторів регуляції лімфотоку важлива роль належить власній активності лімфатичних судин, тобто внутрішні фактори властиві самій лімфатичній системі. До них належать лімфоутворення та скоротлива активність лімфатичних судин і вузлів. Сила лімфоутворення – це той вихідний об’єм лімфи, без якого лімфотік неможливий.
У транспорті лімфи варто враховувати:
- в’язкість відтікаючої від периферії лімфи, яка може змінюватися при порушенні лімфоутворення;
- тонус лімфатичних клапанів;
- зовнішній тиск на стінку лімфатичної судини м’язових скорочень органу та кровоносних судин, що лежать поруч;
- товщина самої стінки лімфатичної судини.
Зовнішні фактори є визначальними у переміщенні лімфи. Це: дихальні рухи легень, ритмічні скорочення кишечника, селезінки, пульсація стінок кровоносних судин та скорочення скелетної мускулатури. Доказом цього є повне припинення току лімфи із знерухомленої кінцівки. Лімфатичні вузли мають власну скоротливу активність. Ймовірно, моторика гладенької мускулатури сприяє транспортній здатності лімфовузлів. Руху лімфи через вузол, можливо, сприяє також артеріальна пульсація.
Відмічена висока чутливість лімфатичних судин до термічних факторів. Доведено, що гіпотермія у два-три рази зменшує тонус лімфатичних судин. Особливо негативно впливає на лімфотік гіпокінезія. Масаж сприяє підсиленню транспортної функції лімфи. Дозована стимуляція лімфотоку за допомогою пасивних рухів пошкодженої кінцівки з певною частотою, тривалістю та періодичністю значно знижує токсичність периферійної лімфи.
У середині ХХ ст.. вчені говорили про важливість лімфатичної системи в адаптації організму при стрес-реакціях. Встановлено, що при стресових станах у лімфатичних органах спостерігаються гістологічні зміни. Наприклад, поруч із загибеллю лімфоцитів у тимусі при стрес-реакціях розпочинається міграція лімфоїдних клітин із коркового шару залози у мозковий. Саме тут кількість лімфоцитів збільшується. У подальшому розвитку стрес-реакції лімфоцити переходять у кров. При стрес-реакціях порушуються взаємовідносини між тимусом, селезінкою, Т-лімфоцитами і В-лімфоцитами (у нормальному стані їх відношення 40%:60%). Також було встановлено, що стрес і пов’язані з ним стани лімфатичних вузлів порушують їхню бар’єрну функцію.
А як поводить себе лімфатична система під час опіків тіла? Перші три доби після опіку спостерігається утворення численних виростів стінок судин та потовщення їх стінок. Через два тижні після опіку просвіт лімфатичних судин заповнюється білковим детритом, судини склерозуються, капіляри деформуються, по ходу лімфатичних шляхів з’являються клубки, лакуни, варикозні вип’ячування. Нормалізація лімфатичного русла не відбувається навіть у період одужання, аж до 4-х місяців.
При недостатності лімфообігу можуть спостерігатися недостатності лімфоутворення або лімфотоку. Багато захворювань супроводжуються ураженням лімфатичної системи, судини піддаються складному комплексу змін, які інколи мають першочергове значення у розвитку та прогресуванні патологічного процесу.
Таким чином, інтенсивні дослідження лімфатичної системи останніх років показали, що вона має безпосереднє відношення до виконання майже всіх фізіологічних функцій організму. Вплив на лімфатичну систему в даний час знаходить широке використання в імунології, онкології, кардіології, токсикології, травматології та інших галузях медицини. І що головне, глибоке вивчення лімфатичної системи розкриє великі перспективи у профілактиці тяжких захворювань та попередженні їхніх ускладнень.