Багатоклітинні тварини утворюють найчисельнішу групу живих організмів планети, що нараховує понад 1,5 млн. видів, що існують на сьогоднішній день. Своє походження багатоклітинні почали із одноклітинних – протистів, які постійно мали істотні перетворення, пов’язані із ускладненням організації.

         Однією із важливих рис їхньої організації є морфологічна і фізіологічна різноманітність клітин тіла. Протягом еволюції подібні клітини в тілі спеціалізувались на виконання певних функцій і поєднувались у тканини.

         Різні тканини об’єнувались в органи, а органи в системи органів. Для здійснення взаємозв’язку між ними і координації їхньої роботи, утворились регуляторні системи – нервова та ендокринна. Завдяки контролю діяльності всіх систем багатоклітинний організм працює як єдине ціле.

         «Процвітання» багатоклітинних тварин пов’язано із набуттям ними в процесі еволюції низки рис ускладнення анатомічної будови та фізіологічних функцій. Наприклад, збільшення розмірів тіла тварин призвело до розвитку травного каналу, що дозволило їм живитися досить великим харчовим матеріалом, який поставляє велику кількість енергії для здійснення процесів росту та розвитку. Ускладнення м’язової та скелетної систем забезпечили переміщення організмів у просторі, підтримання певної форми тіла, захист та опору для органів. Завдяки набутій здатності до активного переміщення тварини отримали можливість здійснювати пошук їжі, знаходити укриття і розселятися на планеті.

         Із збільшенням розмірів тіла тварин виникла необхідність у появі внутрішньотранспортних циркуляторних систем, які доставляли віддаленим від поверхні тіла тканинам і органам засоби життєзабезпечення – поживні речовини, кисень, необхідні речовини, а також виводили непотрібні організму кінцеві продукти обміну речовин. Такою циркуляторною транспортною системою стала рідка тканина – кров та лімфа.

         Інтенсифікація дихальної активності йшла паралельно із прогресивним розвитком нервової системи та органів чуттів.  Відбулося переміщення центральних відділів нервової та сенсорних систем у передній кінець тіла тварини, у результаті чого відособився головний відділ, тобто відбулася цефалізація. Така будова дозволила тваринам отримувати інформацію про зміни в оточуючому середовищі і адекватно реагувати на них.

         Багатоклітинні тварини розмножуються статевим шляхом, який дозволяє підтримувати високий рівень комбінативної мінливості та гетерогенність особин, що сприяло їхній еволюції.

         Розвиток організму тварини із однієї клітини – зиготи – призвело до виникнення складного процесу індивідуального розвитку – онтогенезу. Подібність початкових зародкових стадій розвитку у всіх типів тварин свідчить про спільність їхнього походження від протистів.

         Багатоклітинні тварини надзвичайно різноманітні за будовою, за розмірами, за масою тіла. На основі найбільш істотних спільних рис будови вони поділені на типи.  За ознакою відсутності чи наявності внутрішнього скелету їх поділяють на дві групи – безхребетні і хребетні.

         Виокремлюють також дві групи тварин у залежності від походження ротового отвору у дорослому організмі. Група первинноротих об’єднує тварин, у яких первинний рот зародка на стадії гаструли – бластопор – залишається ротом і у дорослого організму. До цієї групи належать всі типи крім Голкошкірих і Хордових. У цих типів рот зародка перетворюється в анальний отвір, а дійсний рот закладається вторинно у вигляді ектодермального карману. Звідси і назва – вториннороті тварини.

         У залежності від типу симетрії тіла виділяють дві групи тварин. Типи Губки та Кишковопорожнинних належать до тварин із радіальною симетрією. Всі інші типи багатоклітинних тварин є двобічносиметричними організмами. Існують також розподіл тварин на двошарових і трьохшарових. Двошарові не мають мезодерми, в них наявні лише ентодерма та ектодерма. Всі інші типи тварин мають три зародкові листки – ентодерму, ектодерму та мезодерму.

         Всі багатоклітинні тварини гетеротрофи, тобто живляться готовими органічними речовинами рослинного і тваринного походження. Вони утворюють обов’язковий структурно-функціональний блок кожного біогеоценозу. Своєю діяльністю вони прискорюють біологічний колообіг речовин. Вони відіграють важливу і різноманітну роль у природі та житті людини.