«Точка, точка, запятая - выйдет рожица кривая» - пісенька, яку знає кожна людина.  Всі не один раз малювали в дитинстві когось: хлопчики «человечков», дівчатка принцес. Обличчя цих персонажів були найпростішої схеми та різної форми: овальної, яйцевидної, ромбовидної, квадратної, трапецієвидної… .
 А від чого ж залежить форма обличчя людини? За дослідженнями вчених різноманітністю форм нашого обличчя ми зобов'язані нашому скелету черепа, а саме лицьового відділу. Його кістки: лобова, носова, вилична, верхня та нижня щелепа зумовлюють рельєф обличчя, глибину очних ямок, впливають на форму носа, розміри рота і обличчя в цілому. Як би не були розвинуті м’язи обличчя та підшкірна жирова клітковина, вигляд обличчя в значній мірі визначається конституцією та формою кісткової основи.
 Як повідомляв у своїх працях академік АМН В.Купріянов, що із всіх людей, які проживають на планеті не зустрінеш і двох з повністю однаковими обличчями. Звичайно, до уваги не беруться однояйцеві близнюки, хоча вони також відрізняються за деякими незначними параметрами. Кожне обличчя природа створює за індивідуальним проектом і тому воно є нашою візитною карткою у великому світі, це наша печатка оригінальності.
 Обличчя завжди було, і мабуть буде,  предметом пильного та глибокого вивчення. По-перше, його вивчали анатоми: будову, форму, пропорції, контури, рельєф. Визначали вікові, статеві, конституційні відмінності в будові обличчя, створювали фундамент для розуміння законів його структурної організації. Антропологи намагаються знайти витоки історії обличчі в еволюції, розшифрувати етнічні особливості, які властиві обличчям людей різних народів. Фізіологи хочуть з’ясувати, які фактори та які системи організму впливають на ріст і розвиток обличчя, що обумовлює його рухливість і виразність.
 Лікарі за змінами кольору шкіри обличчя, за «колами та мішками» під очима, підпухлими повіками та іншими насторожуючими ознаками вміють читати на обличчі пацієнта ту чи іншу хворобу. На основі багатовікових спостережень за ознаками хвороби на обличчі, була складена термінологічна класифікація видів облич хворих людей. Наприклад, «аортальне обличчя»: запалі щоки, синьо-блідий колір шкіри, синюшність склер очей говорять лікарю про порушення роботи серця і магістральної судини – аорти; «аденоїдне обличчя» має сонливий вираз та напіввідкритий рот; «туберкульозне обличчя» має виличний рум’янець на фоні загальної блідості, загострений ніс, запалі очі і досить худе обличчя і все тіло.
 Психологи шукають залежність між тим чи іншим виразом обличчя та емоційним і психічним станом. І всі вони разом уже не одне століття пишуть одну велику «картину» - обличчя Людини.
 Обличчя чоловіка і жінки відрізняються за багатьма ознаками. У жінок всі кісткові деталі менших розмірів, більш витончені, тонші. Лоб у 75% прямовисний, бугри і гребні не виступають так різко як у чоловіків, надбрівні дуги не виражені, щелепи порівняно тонкі. А витончено окреслене підборіддя та маленькі вушні раковини завершують типовий вигляд жіночого обличчя. Розміри обличчя залежать від ступеню розвитку черепа, а оскільки голова жінки на 1\5 менша голови чоловіка, то і обличчя у неї відносно менше. Але це зовсім не впливає на жіночі інтелектуальні і розумові здібності.
 Згідно тверджень давньогрецького скульптора Поліклета, обличчя повинно складати 1\10 від довжини всього тіла. Обличчя вважається пропорційним, якщо його можна поділити умовними лініями по горизонталі на 4 рівні частини: від верхівки голови до краю волосяного покриву, потім виділяється область лоба, а наступна лінія проводиться прямо під носом. Також вважається, що в середньому відстань між вухами повинна бути рівною відстані від брови до нижнього краю підборіддя, а відстань між зовнішніми кутами очей повинна співпадати відстані від верхньої межі носа до верхньої межі підборіддя (край нижньої губи).
 Але, ні дотримані пропорції, ні симетрія правої та лівої половин обличчя не гарантують краси. До речі, невелика асиметрія властива обличчям всіх без винятку людей. Навіть, обличчя Венери Мілоської та Аполлона Бельведерського як еталонів краси та гармонії – не мають повної білатеральної симетрії. У нас, простих смертних, одна половина обличчя, зазвичай ліва, вища, а друга нижча. Вища половина завжди вужча, брова розміщена на ній також вища, очна щілина більша, а носо-губна складка більш виражена і прямолінійна.
 Судячи за спостереженнями багатьох спеціалістів та древнім трактатам, права половина обличчя більша за ліву, різкіше виступає і виражає мужність, а ліва легша, жіночніша. Причиною асиметрії слугує нерівноцінність конструктивних кісткових елементів. Потім на неї ще нашаровується мімічна асиметрія, яка має і свої особливості. Встановлено, що іннервація правої мімічної мускулатури більша ніж лівої; рухи голови і очей вправо відтворюються з більшою готовністю. Навіть, зажмурити праве око набагато легше, ніж ліве.
 Ми знаємо, що мімічні м’язи є особливими. Вони – це той інструмент, за допомогою якого ми можемо зобразити який-завгодно вираз обличчя, надати йому найтонші відтінки, деякі нюанси. Видатний фізіолог І.Сєченов писав: «Душевность, страстность, насмешка, печаль, радость и т.д. не что иное, как результат сокращения какой-либо группы мышц лица». Таким чином, просте скорочення одних групп мімічних м’язів і обличчя сяє радістю, а скоротились інші групи цих м’язів – і на обличчі вже написаний смуток або незадоволення. Це відбувається завдяки тому, що мімічні м’язи одним кінцем прикріплюються до кісток черепа, а іншим вплітаються в товщу шкіри чи слизових оболонок. Пучки одних м’язів переплітаються з пучками інших. Тому, скорочуючись, вони викликають утворення складок шкіри, розкривають чи стискають повіки та губи, змінюють просвіт ніздрів. Різний ступінь скорочення м’язових пучків пояснює різноманітність і змінюваність форм рота, губів, очей…
 У мімічних рухах обличчя беруть участь близько 100 м’язів. Серед них є «м’яз іронії», що тягне кут рота вгору, надаючи губам іронічного виразу, «м’яз трауру», що опускає кути рота. Великий виличний м’яз піднімає кути рота, поглиблює носо-губну складку. У деяких людей наявний «м’яз сміху», якщо він добре розвинений, то на щоках з’являються ямочки. Від носових кісток починається і прикріплюється між бровами «м’яз гордості». Саме він утворює поперечні складки шкіри на переніссі. Дехто називає цей м’яз «м’язом боротьби або атаки». Складна гра мімічних м’язів часто відображає стан людини красномовніше всяких слів.
 Всі мімічні м’язи кожної людини мають індивідуальні відмінності, що визначає особливості не лише анатомічного характеру, але і пластичності обличчя кожної людини. Інколи в житті ми зустрічаємо обличчя-маски, які можуть бути наслідком порушення іннервації мімічних м’язів або недорозвиненістю емоційної сфери вищої нервової діяльності. І, нарешті, людина вміє стримувати себе в емоціях або ж зберігає своє обличчя від небажаних зморшок.
 Найпрекрасніше в природі – це виразне, експресивне, рухливе обличчя. Але за дослідженнями вчених на ньому з’являються передчасні зморшки, адже мімічні м’язи збирають шкіру обличчя у складки. У дітей і молодих людей мімічні складки, які виникають під час сміху, гніву чи смутку, розправляються досить швидко, тобто після закінчення скорочення відповідних м’язів. У людей зрілого віку складки розправляються не до кінця і постійно утворюють зморшки, які у кожного мають свій індивідуальний малюнок.
 Існують загальні закономірності формування зморшок під впливом систематичного скорочення тих м’язів, які найчастіше у людини працюють. Наприклад, зморшки навколо очей утворюються при систематичному скороченні колового м’яза ока. Горизонтальні зморшки в області лоба виникають у зв’язку із скороченням певного відділу надчерепного м’яза. Зморшки навколо рота – наслідок роботи колового м’яза рота, а також щічного та м’язів верхньої і нижньої губи. Психологам та лікарям відома так звана «фігура омеги», при якій контур складок верхньої частини обличчя нагадує грецьку букву омегу, що часто спостерігається при депресивних станах і обумовлено скороченням надчерепних м’язів, і м’язів, які зморщують брови.
 За змошками можна прочитати вік людини та її життєвий шлях, а також схильності, так як всі переживання, думки, почуття, страхи, пристрасті, радощі, тріумфи – все це залишає свої сліди на обличчі і надає йому неповторності та впізнаваності іншими людьми. За численними дослідженнями по обличчю можна дізнатися: вихована людина чи ні, уміє вона володіти собою, чи ні. В Англії існує особлива система «виховання обличчя», яка наказує зберігати незворушний вираз в усіх випадках життя.
 Основи вчення про обличчя були закладені ще Арістотелем, яке пізніше було назване наукою фізіогномікою. Він вважав, що риси обличчя та його загальний вираз характеризують певний тип, за яким можна визначити характер людини, її інтелект та обдарування. За виразом обличчя, одним лише поглядом на нього, можна відрізнити людину похмуру і замкнену від легкої і відкритої, мудру від дурня, хитру від простої. Відомий фізіогноміст всіх часів швейцарський священник, поет і художник Йоганн Лафатер говорив, що «обличчя – природи дар і гордість людини». Історичні джерела повідомляють про те, що Піфагор досить легко вирішував загадки точних наук, але й розкривав таємниці людського обличчя. Він ніколи не намагався вчити математики тих, у кого не бачив на обличчі знаків, які б говорили про здібності до цієї важливої науки.
 Академік П.Анохін у свій час писав: «Красота человеческого лица, его искрящаяся индивидуальность, разнообразные проявления его выразительной игры являются источником вдохновения во все времена и у всех народов». Дійсно, так, адже художники і скульптори, письменники, поети і композитори зображали обличчя людини у бронзі та мармурі, у віршах та прозі, у фарбах та звуках. І, якщо перед нами твір дійсно Майстра, то ми бачимо не просто портрет, а сокровенну сутність людини та її душу. Саме із-за цього обличчя називають дзеркалом душі.