Горобці.

Я проводив спостереження за багатьма птахами, що мешкають біля людини. І, що цікаво, найдовшої довжини мотузки можна побачити у дзьобах і житлах домашніх горобців.
Мені запам’яталося два випадки:
1. Маленький горобець ніс тонку паперову смужку досить великої довжини, мені, здається, що він її знайшов біля місця, де учні здавали макулатуру. А навіщо вона йому? Ніс він її до дупла, яке було у одному дереві на Жуковому острові. Я швидко їхав за ним на велосипеді і мені вдалося це побачити. Смужка розвівалася на вітрі, і пташці було важко втримати.
2. На вулиці валявся жмут паклі. Один горобець де не взявся, миттєво підхопив її і так же митєєво полетів.

Пізніше я спостерігав ще за цими птахами і з’ясував, що довгі смужки їм необхідні як будівельний матеріал. І не лише паперові чи нитчасті, але і смужки із розірваного целофану.
З цих спостережень мені стало зрозуміло, що найближчі до людини – домашні горобці – добрі господарі, вони піклуються про своє потомство. І, що головне, вони завжди тримаються зграйками.

Горобець – птах осілий, домашній, всім відомий. Але як цікаво за ним спостерігати.
- На сусідньому балконі витрушували подушку, тут раптом з неї вилетіла пір’їнка, і зі спритністю повітряного акробата за нею кинувся горобець. За першим разом він її не схопив, а лише за другим. З великою радістю, так мені здалося, він поніс її в щілинку між цеглою, яка лежала на подвір’ї.
- Люблю горобців за те, що завжди поруч, за те, що проводять всі холодні зимові дні разом з нами. Буває поганий настрій від суворої морозної зими, а почуєш: “чив - чив”, і стає веселіше, адже цим птахам набагато складніше, аніж нам у теплі.
- Одного разу мені вдалося піймати горобця і потримати деякий час в долонях. Він на дотик здався дуже теплим, а пізніше я дізнався, що температура його тіла майже 45 градусів. І серце у нього билося дуже швидко, звідси зрозуміло приказку: “серце б’ється як у горобця”. Так ось – серце у них б’ється 860 разів – це майже у 14 разів швидше, ніж у людини.

Як живиться горобець?

Живляться горобці насінням. Найбільше полюбляють насіння соняшника, зернівки пшениці. Тому у народі часто про нього говорять, що горобець – злодій. Але не відмовляються вони і від хліба. Часто їх можна побачити, як вони уміло б’ються за шматочок хліба з іншими пташками, особливо з голубами. Але малят горобці годують м’ясом, тобто гусінню, метеликами, різними “козявками”. І завдяки цьому вони приносять велику користь по знищенню шкідників на городах, виноградниках, в садах. Вигодовуючи виводок із 4-6 пташенят, батьки-горобці приносять до гнізда тисячі різних букашок. А виводків за літо буває три.
Їжа “згорає” у маленькому гороб’ячому тілі за 15-20 хвилин. І вони знову хочуть їсти, тому намагаються її шукати скрізь де можливо і неможливо.
Великої війни з горобцями наші люди не ведуть. Поставлять чучело біля вишні, соняшники пов’яжуть хустками, щоб не з’їли передчасно насіння. А взимку ці ж люди підгодовують їх залишками їжі. А про своїх маленьких дітей говорять ніжно: “ горобчик ти мій”, хоча в житті бачать їх соколами і орлами.

Шлюбна поведінка горобців.

Як і всім живим істотам горобцям знайоме почуття любові. Весняне сонце запускає гормональні механізми у життя птахів. У самки в крові збільшується кількість вапнякових речовин, необхідних для будови яйцевої шкаралупи. У самців сім’яники збільшуються більш ніж у тисячу разів – це називається “гормони співають”. Звичного взимку “жив-жив” або “чив- чив” не чути, тому що самці призивно, радісно і голосно співають нехитру свою пісню “чирик-чирик”. І зовсім скоро сім’я готова - парочка будує гніздо: носять пір’я, вату, сухі травинки, якісь довгі стрічки, волосинки... Гнізда на теремки не схожі, але дуже теплі і затишні.
Частенько горобці хочуть поселитися у готові шпаківні, але їм це не зовсім вдається. З появою тих, кому це житло було приготоване, неодмінно виникають суперечки : летять пух і пір’я. І, звичайно, горобці відступають.
Якщо горобці поселяються у гніздах ластівок, ті не дуже їх виганяють, а намагаються замурувати, тобто закривають отвір у гніздо.

Моя подружка синиця.

Ранок... Холодно... Мороз... Іду спокійно до школи... Як завжди дивлюся на рослини, які ростуть у нашому шкільному садочку і, чую, що на дереві, де підвішені годівниці вже пораються синички. Вони, мабуть, чекають на мене, адже я майже кожного ранку підгодовую їх. Корму ще не принесено, тому вони перші чекають на сніданок. І, звичайно, отримують його. Ці пташки з’являються раніше за горобців, ворон, галок. Голосок у них тихий, але схожий на дзвіночок: “ці–фі, ці-фі, ці-фі”.
Синиці - птахи кмітливі, у важку зимову пору, вони перші ідуть на контакт з людиною. А, що ж знайдеш у голому зимовому лісі? Вони в міру довірливі, завжди бойові, але ніколи не набридають. Мені завжди хочеться допомогти їм пережити холод і голод. Я приношу корм, і вони дуже вдячні за це, тому що стають жвавіші і дзвінкоголосіші.
Там де мешкають люди, синиці ніколи не бувають голодні. Ніч вони проводять не на гілках дерев під відкритим небом, а ховаються в місця, де немає вітру, протягу, снігу. Часто вони можуть залетіти у відкрите вікно квартири.
Сьогодні синиць називають “горожанками”, хоча раніше це були лісові птахи. Вони так звикли до годівничок, що навесні прилітають до них із виводком. Тому потомство з дитинства також призвичаюється до життя біля людей. Часто можна почути їхній стукіт по віконному стеклу.

Побачення з синицями.

Настала осінь. Дерева стоять різнокольорові. І серед цих барв важко, навіть, помітити білощоких синичок. Але голос їх видає: “ці-ці-ці....пінь-пінь-пінь” – це велика синиця. Спинка оливково-бура, щічки білі, черевце лимонного кольору з чорною поздовжньою смужкою, голівка чорна. Красуня і все!
Яка активна вона стає на зиму. Пожива у неї різноманітна: насіння рослин, шматочки м’яса та сала, крихти хліба... Вони дуже добре знають, де відкриваються вікна квартир і вже тут як тут. Можуть, навіть, постукати у закрите вікно, тобто, відкривайте.
У шкільних коридорах, класах часто можна побачити залетівших синиць. Спочатку вони дуже полохливі, а потім звикають і вже знають, де може лежати корм. Дуже цікаво було побачити, як одна синичка поласувала солодкими козинаками і через хвилин 10 прилетіло вже 7 пташок. Який спосіб у них повідомляти своїх подружок про поживу?
Саме приємне, що синиці ніколи не відганяють інших пташок від годівниць. Горобці з ними спокійно можуть об’єднуватися у зграйки і шукати їжу спільно з ними.
Синиці мають дуже міцні кігтики на лапках. Вони дозволяють їм обшукувати найтонші гілочки дерев, на яких вони звисають у різноманітних позах, частенько головою вниз.

Сороча таємниця

З дитинства ми чули казки, вірші, приказки про сороку-білобоку. А яка вона насправді?
Тривалий час я спостерігав за цією дивною пташкою і зрозумів, що вона дуже хитра. Коли наближатися до того місця, де у неї гніздо, до яких тільки вивертів вона не удається, щоб тільки відвернути увагу від свого гнізда. Насправді гніздом їхню споруду назвати важко, надто вона вже примітивна: так-сяк складені з сухих галузок купки, які наче впали звідкись згори і випадково потрапили у розвилку дерева, в основному берези. Вони весь час скидаються на недобудовані гнізда. Чому?
І, виявилося це зовсім просто. Хитрі сороки будують нормальні гнізда, а неподалік отакі додаткові, фальшиві. Варто з’явитися комусь біля справжніх гнізд, у яких вже є малята, як хитрунки швиденько їх залишають і летять до фальшивих. Кружляють навколо них, в’ються, бажаючи ошукати непроханого гостя, відвести його подалі від своїх малюків. Якщо на дереві видно незграбну купу хмизу, а поруч сороку, яка хвилюється, значить десь неподалік справжнє сороче гніздо. Але сама часто може розорити чуже гніздо. Найбільше війни у сорок буває з горобцями. Часто сорока наближається до людей, особливо коли вигодовує пташенят, тому що сама вона живиться різною їжею: свіжою і несвіжою, тобто відходами, а малят вигодовує лише свіжою (комахами, м’сом). У гнізді завжди 5-7 малюків.
Сорока – сама звичайна пташка, яка є сусідкою людей. З кожним роком їх стає все більше у містах, хоча раніше її вважали сільською. Цікаво те, що у неї дуже мінлива інтонація: то вона підсвистує, то тріскотить, то шепоче, то кудахче, то бубнить. Розібратися у цих голосах неможливо, зате всім здається, що на дереві кілька різних птахів, які ведуть свою “розмову”.

Ластівко, ти моя!

Ластівка – найближча до людини пташка, найдовірливіша серед усіх. Першими птахами, з якими знайомиться дитина – це горобці, синиці та ластівки. У селах живуть сільські ластівки, а у містах – міські. Вони відрізняються методом побудови гнізда.
Біля наших будинків та біля нашої школи літають, звичайно, міські ластівки. Їхній політ стрімкий, швидкий, неначе випущена стріла. Але ніхто їх не боїться, тому що це ж ластівки. Коли вони сидять на електричних проводах, то нагадують нотні знаки.
Прилітають вони не дуже рано, а вже коли бруньки полопаються, і почнуть з’являтися листочки. В цей час починають масово літати різноманітні мошки, а раніше їх ще немає. То навіщо ж ластівкам прилітати рано? А раптом ще повернеться непогода і комах не буде?
Найчастіше ластівки підлітають низько до будинків, коли хмарно і перед дощем. Тоді їх можна добре розгледіти: чорні крила, спина і голова; шия і черевце білі, і, звичайно тільки ластівкова форма хвоста.
Гнізда ластівки будують із грязі, тому їх часто називають “гончарами”. Прикріплюють до будинків під карнизами, козирками та різними виступами будівель. На жаль, у містах цих красунь стає все менше, тому що скрізь асфальт і менше поживи. А поживу вони хапають віртуозно, роблячи різні викрутаси у повітрі. Якщо комахи відсутні і поживитися нічим, ластівки можуть голодувати: вони мають двохденний запас жиру (4 г). Коли непогода триває довго, ці красуні впадають в оцепеніння.
Кількість ластівок, які відлітають у теплі краї, при поверненні набагато менше. Повертається лише 1/3 частина, а інші гинуть при перельотах.
У вихованні малюків ластівки перевершили всіх птахів. Вони хапають велику кількість комах, але не всіх несуть до гнізда. З них вони утворюють “м’ясну котлету”. Пізніше починають носити пташенятам цілих жуків та мух.
Ці птахи на льоту живляться, на льоту п’ють, на льоту купаються у воді, коли дуже жарко...
Дружба людини з ластівками відома ще з пещерних часів. Вона дуже цінується. Маленьких дівчаток лагідно мама називає “ластівка ти моя”. Тому ці пташки завжди приймають прихильність людини.

Червоногруді красені

...На вулиці зима. Рослини в інеї і, раптом, на них я побачила милих пташок – товстунів. Не можна пройти, не намилувавшись досхочу їхніми чепурними фігурками. Це – наші красені – снігурі. Які вони втішні!
Спинки синювато-сірі, хвостики й крильця чорненькі, грудки яскраво-червоні, а на голівках – акуратні чорненькі шапочки. Ми знаємо, що снігурі ніколи не сидять на одному місці. Тільки–но закінчується їхня гніздова пора і пташенята піднімуться на крило, вони кидають рідні краї і починають мандрувати.
Ось вони і примандрували до нашої школи. На рослинах залишилися занесені снігом деякі плоди та насіння. І, що головне, ці птахи горнуться до людських осель. Їм дуже подобається їхня присутність. Вони збирають насіння з різних трав та бур’янів, ягоди, що залишилися зимувати на кущах. Але найбільше полюбляють снігурі насіння бузку, тому не дивно, що їх ми можемо побачити біля нашої школи, адже тут росте бузок. Яка цікава ця рослина: його м’ясисті, рясні волоті, повні зернят, тримаються на гілках до самісінької весни. Ним і живляться наші червоногруді красені.
Наповнивши шлунки, ці птахи тут-таки на снігу відпочивають, щоб знову накинутись на їжу. Після того, як снігурі розлетяться, залишається безліч слідів та бурий пил на снігу.

Українська красуня горлиця.

Горлицю у стародавніх переказах, казках, піснях описували як позитивну героїню, улюблену нами, українцями, “горлинку”.
На початку квітня вже можна побачити горлицю біля нашого лісу. За оперенням цей птах дуже схожий на голубів і, навіть, їхній політ нагадує голубиний. Але розміри цього птаха набагато більші.
Нам дуже хотілося хоч здалеку побачити гніздо цієї української красуні. Ми дуже тихенько пішли у напрямку звідки вона вилітала. І, раптом через метрів 60 почули туркотіння пташки “Гуррр-гур-гур”. Принишкли під розлогим кленом і вели спостереження. Тихенько дивилися у бінокль на гніздо, яке збудувала сім”я на дубі. Воно було споруджене примітивно: тоненькі гілочки укладено абияк, наскрізь просвічувалося, підстилка відсутня, майже відсутній і лоточок. Ми боялися поворухнутися, щоб не злякати її, так як знаємо із уроків біології, що налякана пташка може покинути гніздо, навіть, із яйцями.
Горлиця висиджує завжди 2 яйця. Висиджують їх по черзі, і самець і самка. У перші дні життя пташенят батьки годують своїм “молочком” – спеціальною поживною масою білого кольору, яка виробляється у волі всього голубиного роду-племені. Дорослі птахи харчуються насінням дикорослих рослин, полюбляють зерна зернових рослин, соняшника.
Цікаво, кого ж ми бачили: самця чи самку, тому що оперення у них однакове і, у них не виражений статевий диморфізм. Ось один з птахів знявся з дерева, підлетів до гнізда, звідти злетіла інша пташка і подалася кудись шукати поживу. Настала тиша. Птах сидів у гнізді нерухомо. Минуло хвилин 15, як повернувся інший. Той, що сидів у гнізді піднявся і сів на сусіднє дерево поруч, заворкував. Ось і розгадка. Це – самець. Чому ? Тому що крім висиджування кладки, він ще повинен охороняти гніздову територію, туркотіти біля самки.
Екскурсійне знайомство з життям горлиць виявилося дуже цікавим.

Метелики.

Скільки існує людство на планеті, стільки і задумувалось над питанням: - чому тварини мають таку незвичайну, непередбачену поведінку у природі?
Нам учням, здається, що для того, щоб зрозуміти таємницю поведінки “братів наших менших”, необхідно за ними якнайчастіше спостерігати, і особливо у звичних умовах їхнього середовища. Ми знаємо, що вчені користуються різноманітними методами, щоб пізнати поведінку організмів. Вони інколи віддають все своє життя для досягнення поставленої мети. Існує, навіть, наука про поведінку – етологія. Батьківщиною її вважають Францію. Але на нашу думку така наука виникла вже тоді, коли була приручена перша тварина.
Спостерігаючи за метеликами, навесні та влітку, ми бачимо, що вони надто активні в сонячний день: весело пурхають, перелітають з квітки на квітку. А ось самець, насмоктавшись нектару, сідає на землю і терпляче чекає. Кого? Що? А чекає він самку, щоб позалицятися. Чекати він так може дуже довго. Його терпіння інколи лопається, і тоді він в сліпому азарті кидається ганятися за пролітаючими пташенятами і, навіть, за падаючими листочками. Буває, що літає за власною тінню. В цей час його легко привернути до себе моделлю з паперу, яка нагадує самку. Адже, з уроків біології ми знаємо, що самці і самки відрізняються між собою за рядом морфологічних ознак.
Самцям подобаються самки, які мають надто великі розміри. Найбільш бажана самка може бути в чотири рази більшою за нормальні розміри. Таким чином, у комах існують спеціальні сигнали, що викликають у сородичів інстинктивні реакції. Ці сигнали вчені-ентомологи називають релизерами.

Мудрість павичевого ока

Здається ніде не можна побачити красивіших “очей” ніж у метелика – павичевого ока. Вони такі великі, з чорними зіницями і райдужними розводами навколо них. Голубий колір схожий на те, що неначе безкрає небо і водна гладь відображені у них.
Змахнув своїми бархатними червоно-вишневими крильцями і відкрились світу його прекрасні очі. Склав крила і вони неначе закрились на певну мить. В погляді таких павичевих очей відчувається дитяча безпосередність. І сам метелик схожий на безтурботну дитину: пурхає з квітки на квітку цілими днями, пізнаючи світ.
Здається, що нічого цього метелика не турбує. Але ні, він сповнений тривоги: в його маленькій голівці одна “думка” – зберегтись, вціліти. Тому що ця комаха досить помітна птахам, завдяки цим же красивим малюнкам-очам. Ніхто з птахів не мине м’якого, жирного тільця метелика. Якщо комаха помітить підлітаючого птаха, вона зразу ж складає крильця і стає схожою на сухий неїстівний листочок. Чудові перетворення – то неймовірна краса крил, то сухий непомітний листок чи шматочок кори...
Павичеве око по-дитячому беззахисне. Йому приходиться розраховувати лише на себе, на свої прекрасні очі. Завдяки їм існує весь рід. Це і є той єдиний шанс, який дає кожному матінка-природа.

Музика прямокрилих.

Літо... Полудень... Я прийшла подивитися на троянди нашої екосистеми. Можливо їм необхідна допомога: підв’язати, полити, зрізати сухі квіти... Співу птахів не чути, бо стоїть така спека, що, навіть, повітря бринить. Прислухаюсь і чую велику кількість голосів, які злиті в єдиний незмовкаючий хор. Цей спів - спів цвіркунів. Цвіркунами або “кузнечиками” ми звикли називати всіх комах, що мешкають у траві. Коли прислухатися, то можна почути два основні типи пісень – одні більш глухі, скрипучі, шумні, а інші – більш дзвінкі, “чисті” з високими тонами. Перші належать не коникам, а кобилкам. Їхні звукові органи влаштовані простіше, а пісня схожа на поскрипування, яке нагадує шкрябання голки по паперу. Виникають такі звуки від тертя стегон довгих задніх ніг об потовщену жилку надкрил.
Пісні коників та їхній музичний інструмент влаштований набагато складніше. Він складається із потовщеної жилки на лівому надкрилі, зрізаної навскіс твердими зубчиками – самий звичайний смичок. Ця жилка, тобто смичок, треться об потовщену жилку на правому надкрилі, яка обмежовує тонку перетинку, “дзеркальце” овальної форми. Перетинка-“дзеркальце” коливається, посилюючи виникаючий під час тертя звук.
Звуки прямокрилих комах людина все життя порівнювала зі скрипками, цимбалами та флейтами. Вони нагадують їх по будові та звучанню. У коників органи слуху розміщуються на передніх ногах, біля основи гомілок, в тому місці де знаходиться коліно. Коли взяти цю комаху в руки, то вони зовсім непомітні, бо прикриті спеціальними перетинакми.
До звуків коників дуже схожі пісні та музика домових цвіркунів. У школі на другому поверсі тривалий час жив домовий цвіркун. Його спів можна було почути в той час, коли було в коридорах тихо. Як він туди потрапив? Звичайно, через вікно. Ось як високо він може стрибати. А, можливо, хтось спеціально приніс цю комаху в школу, щоб своїм звуком відганяв комах-шкідників, бо там де живе домовий цвіркун, інші комахи вже не поселяються.

Травневий красень

Настав травень. Дні стають все тепліші і тепліші. Трава вкрила зеленим килимом всю землю. Крони дерев починають густіти рясними листочками. І раптом тихим вечором, у сутінках чується характерне гудіння. Це жуки. А які? Звичайно, хрущі. Зразу згадуються слова поета: “Хрущі над вишнями гудуть”.
Вдень їх можна добре розгледіти, тому що мають досить великі розміри, а ввечері, навіть, вночі їх можна почути по характерному звуку. На жаль, чути цей звук ми можемо лише один місяць – травень. Звідси і назва “травневий жук”.
Немає ні єдиного хлопця, який би не ловив цю комаху, та не саджав її у сірникову коробку. Хочеться почути його гучне шкрябання. Але ж важко, навіть, уявити, як йому там нелегко! Скільки сил він втрачає, щоб знайти вихід із такої ситуації. І зрозуміло, адже кожний живий організм хоче жити на волі.
Який красень цей жук, коли добре розгледіти його на світлі, особливо яскравому. Симпатична істота – чиста, шоколадного кольору, з білим пушком на черевці, чіпкі лапки і дивними щетинками на голові, неначе розгалудженими антенами.
А знаєте, що всіх жуків називають воїнами в латах, тому що їхнє тіло заключене в броню – жорсткі хітинові надкрила. Причому у різних жуків вони мають свій колір. Дівчата – аборигенки тропічних місць носять їх у волоссі, як прикрасу, а єгиптяни усипальниці фараонів наряджали яскравими переливними надкрилами різних жуків.
Травневі фестивалі жуків – це не що інше як весілля, де особини різної статі знаходять один одного. Їхні пластинчасті вусики – це нюховий орган, що має 50 тисяч чутливих клітин. Вони допомагають жуку на значній відстані по запаху знаходити собі подібних, особливо самок. Але, що цікаво, травневі жуки радують дітей, і зовсім не радують садоводів та лісників, тому що після масового їх вильоту дерева можуть зовсім залишитися голими.
По закінченню травневих гулянок жуки-самці гинуть. Самки також гинуть, але перед смертю проникають у грунт і відкладають до сотні яєць, з якиих через 30-40 днів з’являються личинки. Вони дуже прожорливі і гризуть корені дерев, чим також приносять велику шкоду. Навіть, більшу аніж дорослі жуки навесні.
На хорошому вигодовуванні личинки швидко ростуть і перетворюються у велику м’ясисту особину, довжиною не менше ніж 6 см. Це у 1,5 раза більше, аніж дорослий жук. Цими личинками полюбляють ласувати у землі кроти. Це також радість і для рибалки. Коли настає холод, личинки проникають глибше в землю і завмирають, але навесні просипаються і знову починають гризти коріння рослин. Через три роки личинка перетворюється у лялечку, а вже з неї виходить дорослий жук. Дочекавшись травневого тепла, вони масово виповзають на поверхню землі і починають жити своїм коротким місячним травневим життям.

"Попрыгунья-стрекоза"

Мої спостереження за бабками змінили повністю слова І.Крилова. Зовсім не легковажна ця комаха, а трудівниця. Але є в неї деяка хитринка.
Якось я ловив рибу. Було дуже тепло і у повітрі пурхало багато блискучих бабок. На гачок я насаджував черв’яка, інколи зловлена риба зривалась і стрімко летіла у воду. Коли у черговий раз рибка зірвалась, я хотів перевірити наживку, але де вона? Леса з гачком зникла. “Чи відірвалась” – подумав я. Сонце сліпило очі, але пропажа раптом знайшлась: велика сіра бабка, схопивши черв’яка лапками, літала весело у повітрі і намагалась відірвати лесу.
Я обережно підтягнув її до себе і схопив за крильце. Попалась!... З трудом відібрав у неї здобич. На руку сів комар, я його спіймав і віддав бабці. Вона швидко його з’їла. Можливо мого черв’яка ця прекрасна комаха прийняла за такого ось комара. Отаке життя – кожен шукає чим поживитися: я хочу піймати рибу, бабка – вкрасти у мене черв’яка, а комар завжди є чиєюсь поживою.
В той час, коли я годував мою бабку, прилетіло ще три її подружки. І пішла карусель: велика кількість комарів, наче весняний сніг, танула у повітрі. Через 5 хвилин всі бабки полетіли, а я тривалий час відпочивав від комарів і з великою вдячністю згадував своїх рятівниць.скачать dle 10.3фильмы бесплатно