Одна з давніх легенд про капусту.

Дивним захворюванням захворів один із військових Олександра Македонського: розтовстів чоловік, як гора, неповороткий став, на коня не міг злізти. Усілякі ліки перепробував воїн – не допомагало. Засумував чоловік, бо він найліпше навчав влучати дротиком у ціль своїх воїнів. Тому втратити цю людину, що навчала такому вояцькому ремеслу, О.Македонський не міг. Він послав кудись п’ятьох найстарших воїнів. Через тиждень вони повернулися з мішком якихось дивних “плодів” з людську голову кожний. Наказав Македонський товстунові кожного дня з´їдати по одному плоду. Через якийсь час той почав худнути, а через 30 днів він знову почав влучати у найдальшу ціль.
Ліками для товстуна стала капуста. Її за наказом великого полководця, привезли хворому їз Середземномор´я, що нині вважається батьківщиною капусти. У ній міститься особлива речовина – тартронова кислота, яка попереджує перетворення вуглеводів у жири, тобто ніколи не буде ожиріння.
Важко сказати, коли на Русі вперше з´явилась капуста, коли її почали вирощувати. Але уже в Збірнику Святослава, датованому XІ ст., згадується про капусту. Вважається, що слов´яни не тільки поліпшили способи вирощування цієї рослини, але й вивели нові сорти та винайшли нові способи переробки і зберігання капусти – квашення.
Капуста входила до складу багатьох українських кулінарних страв і була в особливій пошані українців. Страви з капусти ставили на весільні святкові столи. Скільки пісень про неї співали, і, навіть, після вінчання, коли молоді вертають до хати батьків молодої. А коли подавали обід, то першою стравою була саме капуста.

Синьоока проліска – українська дівчина Катерина

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два ... Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за вбитого слугу, за отруєння відваром болиголову сторожу.
Та невдовзі султан повернувся з походу і, дізнавшись про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.
Ось і степи залишились позаду. Із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не здоженуть. Яничари і самі давно вже повернули б назад, але, пам´ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.
Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші дні весни. В повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок. На всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну і радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалось, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить з грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купку сухої вицвілої торішньої трави і у відчаї почала благати: “Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь песиголовцям вернути в неволю! Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!” Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки й заховали втікачку.
З тих пір говорить легенда, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах, весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі. І, назвали їх синооьокими пролісками.

Легенда “Чому калина червона”.

Жили дві сестри Мирослава і Олена. Мали вони, на диво, веселий характер і рідкісну дівочу красу. Та не в добрий час випало цвісти їхній молодості. Ворожі орди плюндрували все живе на своєму шляху. Палала земля, палав рідний край, струмками текла кров, почорніли небо і земля. Не стало чути дівочого співу, згинула весела дівоча вдача, а в очах застигли біль, туга, та відчай. Не минуло чорне лихоліття і сестер: впала порубана мати, стрілою був пронизаний батько, кіньми потоптано меншенького братика. Все це застали сестри, коли прийшли з лісу. Від нестерпної туги запеклися раною серця, затуманився мозок, спопеліла, не долетівши додолу, гаряча сльоза. І поклялися сестри помститися кривавим песиголовцям за муки народні, за горе нечуване.
Розповідають, що не один татарський загін, не одна сотня ненависних прибульців знайшли свою загибель в лісових хащах та непрохідних болотах, куди заводили їх відважні дівчата. Та не минули лиха і відважні героїні. Якось вони завели ворогів у болотисту западню, але самі були порубані чужинцями. Шість віків ходить по світу легенда, що краплини дівочої крові, які бризкали з-під ворожого ятагана, були підхоплені вітром, рознесені по лісах і долах, по берегах рік озер... І де вони падали, там виростали кущі червоної калини. А на місці порубаних дівочих тіл виросли кущі калини – “гордовини” з червоними, мов запечені краплини дівочої крові, ягодами. З тих пір і ростуть кущі калини то над водою, то попід лісом, то десь над яром, а то й біля могили примостяться, навіваючи журбу, смуток, спогади.
Цілу довгу холодну зиму палахкотять рубіновим намистом на калині яскраво-червоні плоди. А коли уважно глянути на зернину, вийняту з ягоди, то можна побачити, що вона нагадує маленьке серце.

Легенда про походження гороху.

Вигнаному із раю Адамові прийшлося взятися до діла – обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамові звикати до тяжкої праці. І ось, коли він уперше взявся за обробку землі і вперше ходив за плугом, то дуже плакав. А де падали його сльози, виросла дивна рослина з насінням, схожим на сльози Адама. Це був горох.
Порівняння сліз із горохом видно в такому прислів´ї : “ Котяться сльози, як горох”.
Зараз словам “гороховий вінок” навряд чи надасть хто особливого значення. А в давнину гороховий вінок символізував родючість. В період святок в групі ряжених ходив персонаж “гороховий ведмідь” – хлопець, який від голови до ніг був обвитий гороховою соломою. Можна припустити, що цей карнавальний персонаж має пряме відношення до таких жартівливих виразів, як “чучело горохове”, “шут гороховий”.
Збереглися відомості про те, що на Україні ще в ХХ ст. із горохових стебел виготовлялися обрядові атрибути учасників колядування.
В українському фольклорі горох зберігає значення любовного символу. У відомій казці “Котигорошко” вагітність матері героя настає тоді, коли вона ковтає горошину.
Вінок із стебел гороху в українській весільній пісні провіщав народження дитини. В наші дні горох втратив значення обрядового атрибуту.

Легенда про пшеницю

За віруваннями українців, пшеницю людям послав сам Бог. Причому, колос у неї, як і в інших рослин, починався при самій землі і продовжувався до верхівки стебла. Так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не згубити зерна, шилом при самій землі.
Одного разу вирішив Бог спуститися на землю і перевірити, як живуть люди. Переодяглися вони із святим Петром у жебраків та й пішли світом. Скрізь вони бачили великий достаток і заможність людей. Зайшли вони у хату до однієї жінки і попросили милостиню. Дуже непривітно зустріла вона їх. У відповідь на прохання подорожніх кинула та їм черствого млинця, хоча на столі стояв свіжоспечений духмяний хліб. Але перед цим витерла жінка тим млинцем слід на лаві, залишений дитиною. Розгнівався Бог на весь рід людський за таке зневажливе ставлення до хліба і давай обшморгувати пшеничне колосся. Побачив це вірний слуга людини – собака і давай скиглити, плакати, вимолювати прощення. Змилувався Бог над собакою і залишив на пшеничному стеблі колосся, яке він тримав у руці. Таким чином залишилася на стеблі лише “собача доля”, яку споживаємо ми, люди.

Легенда про волошку

Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком. Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію. Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може через те в багатьох районах України волошку називають саме так – “васильок”.
А інша легенда розповідає, що одного разу небо дорікнуло хлібному полю у вдячності... – Все, що населяє землю, дякує мені, - сказало воно, - квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів, тільки колосся твого поля не складає мені подяки, хоча я напуваю твоє коріння життєдайним дощем, заставляю дозрівати важкі зерна.
- Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - заперечили колоски. Ми прикрашаємо землю морем зелені, але у нас немає можливості піднятися до тебе і віддячити по-іншому. Допоможи нам, і ми будемо вічно вдячні тобі.
- Гаразд, -- відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас. І небо наказало землі виростити серед колосся прекрасні сині квіти – частинки його самого. З того часу стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба і шепочуть їм ніжні слова любові.

Легенда про каштан

Із нашим звичайним каштаном пов´язано багато курйозів. Нині важко уявити Україну і особливо наш Київ без каштанів. У Західну Європу вони були завезені з міста Константинополя у XVІ ст.
В середині ХІХ ст. до Києва мав приїхати московський імператор. Генерал-губернатор Бібіков, вислужуючись перед “височайшим” гостем, наказав садівникам здивувати Олександра чимось екзотичним. Терміново з Парижа було завезено близько тисячі саджанців небаченого на той час дерева.
На півдорозі імператорові доповіли про приготування до зустрічі. При згадці про каштанову алею Олександр скривився. Це було сприйнято як невдоволення. Протягом однієї ночі всі каштанові дерева повисмикували з землі, роздали кому попало, а нову алею обсадили тополями. Досі вона, але вже оновлена, милує очі киян, і називається бульвар ім. Т.Шевченка.
Як з´ясувалося у пізнішій розмові з царськими прислужниками, Олександр скривився тому, що в цю мить пролітала муха і викликала у височайшої особи огиду.
Через таку випадковість екзотичні дерева розселилися відразу по всьому Києву. Нині налічується понад 50 тисяч каштанів.
Каштани стали символом святого міста, невід´ємною часточкою його чарівного образу. Крім того каштан - справжня скарбниця здоров´я.скачать dle 10.3фильмы бесплатно