Запитавши в учнів, чи знають вони щось про рослину під назвою шпажник, ніхто стверджувальної відповіді дати не зможе. Із дорослих знають про неї тільки ті, хто дійсно цікавиться квітникарством. Що ж це за рослини?

Вся таємничість назви рослини розкривається в той час, як назвати іншу її назву. Це не що інше як гладіолус. А про гладіолусів знають всі, і малі, і дорослі. Адже краса і розміри цих надзвичайних квітів вражає, навіть, тих, хто не дуже цікавиться квітами. 

   Чому ж таку незвичну назву шпажник мають гладіолуси. Перша згадка про них зустрічається в роботі римського письменника Плінія (I ст. до н.е.). Він пояснює етимологію слова, що в перекладі означає «гострий меч» або «шпага». Тому назва шпажник дана рослині із довгими і вузькими ланцетно-лінійними - мечовидними листками, що дійсно нагадують шпагу. Таких листків всього 2-3, до 30 см довжиною, причому верхній завжди коротший. Квіти, кількість яких понад 10, зібрані в колосовидні суцвіття. Тому більшість ботаніків пов’язують назву рослини саме з формою листя, проте дехто вважає, що назва швидше за все пояснюється формою гострого суцвіття, ніж листя. Латинська назва «gladiolus» перекладається як «шпажник».

   Найпоширенішим серед шпажників є шпажник черепитчастий. А чому черепитчастий? А тому, що пелюстки квітів оригінально налягають одна на одну і звернені в одну сторону, як черепиця на покрівлі будинку. 

   Вчені вважають, що шпажник черепитчастий, прабатько наших садових гладіолусів, і за висловом ботаніків - «релікт з реліктів», занесений до Червоної книги. У природних умовах ця рослина росте на лугах, в заростях чагарників, в лісах і в горах до субальпійського поясу. Він є багаторічною бульбоцибулинною рослиною, досить високою за розмірами, майже 70-80 см. Незалежно від розмірів надземної частини, бульбоцибулини невеликого розміру – всього 1,5 см у діаметрі. Покриті спеціальними лусочками, яких називають лускоподібними  підземними листками, що допомагають зберегти внутрішні частини цибулини від пошкоджень риючими тваринами. В літературі, навіть, зустрічаються повір’я, що бульбоцибулини в таких оболонках, як талісман, рятують воїнів від мечів і стріл, і називали їх «нездоланний панцир» та носили на грудях. Ось, можливо, інша причина, чому шпажник так називається. 

Римляни вважали гладіолус квіткою гладіаторів. Існує така легенда: жорстокий римський полководець захопив у полон фракійских воїнів і наказав зробити з них гладіаторів. Відважним, спритним, красивим і вірним друзям Севту і Тересу полководець велів першими битися один з одним, пообіцявши переможцеві свободу і руку своєї дочки. На ратне видовище зібралася цікава публіка. Засурмили труби, закликаючи відважних до битви, але Севт і Терес встромили мечі в землю і кинулися один до одного з обіймами. Глядачі обурено загомоніли. Знову прозвучали труби, вимагаючи поєдинку, і, коли юнаки знову не задовольнили вимогу кровожерних римлян, їх вбили. Але як тільки тіла торкнулися землі, з рукоятей їх мечів розцвіли гладіолуси, які і до цього дня вважаються символом дружби, вірності, пам’яті, благородства.

Європейські види гладіолусів були описані в роботах ботаніків XVI ст. Ботанічний опис роду і багатьох видів дав Карл Лінней. Інтерес до цієї рослини як до декоративної зріс в Європі лише в кінці XVII ст., за часів освоєння Африки. Були введені в культуру багато видів гладіолусів з Південної Африки, де росте понад 100 видів гладіолусів, з яких більше 70 – ендемічні, тобто властиві тільки даній місцевості. Завдяки інтродукції квітка придбала велику популярність.

У порівнянні зі своїми садовими нащадками гладіолуси дикої природи не відрізняються багатством форм і забарвлень, але відрізняються життєздатною силою і невибагливістю, тому майже не потребують догляду. Для садівників це безцінний матеріал при створенні нових видів гладіолусів, а також для збереження зникаючих. В квітникарстві гладіолуси потребують надмірно зволожених родючих грунтів та сонячних місць. 

   Основні фактори загрози, що призводять до зникнення гладіолусів у природних умовах:

-антропогенні: осушувальна меліорація і господарська трансформація земель (розорювання, забудова), випас і прогін худоби, надмірні рекреаційні навантаження (збір квітучих рослин, викопування для садових ділянок), пошкодження трав'яного і ґрунтового покриву при вирубках; 

-природні: процеси природного заростання луків лісом, щільно кущовими злаками; зміна гідрологічного режиму місць проживання. Поблизу населених пунктів, і в зонах рекреації рослини під час цвітіння масово зривають на букети.