Положення тіла в просторі – це нейромеханічна реакція, що забезпечує підтримання рівноваги. Кожна біологічна система знаходиться у механічній рівновазі, якщо сили, що на неї діють, в сумі дорівнюють нулю. Ця система характеризується стійкістю, якщо після певних навантажень та змін, вона повертається в попередній стан. 

   Головною для людини у підтриманні власного тіла є, звичайно, стійкість м’язо-кісткової системи. До її стійкості належить не лише положення тіла відносно опори, а також забезпечення необхідного положення сегментів тіла, які не беруть участі в русі і переміщенні тіла. Здатність підтримувати вертикальне положення залежить від положення лінії дії вектора загальної маси тіла відносно опорної основи. При вертикальному положенні тіла опорна основа визначається положенням ніг і включає ділянку під ногами та між ними. Чим ширше розсунуті ноги, тим більше опорної основи і більша стійкість людини. Але стійкість обернено пропорційно зв’язана з висотою центру ваги тіла.

   Рівновага тіла – це:

- вроджений рефлекс і набута навичка установки тіла в стійке положення;

- здатність зберігати стійкість тіла та її окремих ланок в опірній і безопірній фазах рухової дії;

- процес, що вимагає безперервних рухів тіла, які є результатом взаємодії вестибулярного й зорового аналізаторів, суглобово-м’язової пропріорецепції, вищих відділів ЦНС;

- аспект координації, який визначається як здатність утримувати положення тіла при будь-яких мінливих ситуаціях навколишнього середовища;

- стан стійкого положення тіла в просторі;

- різновид різних стійок на ногах, які виконуються в умовах, що вимагають розвиненої навички збереження стійкості.

   Коли ми знаходимося у вертикальному положенні, наше тіло розкачується то вперед, то назад. М’язова активність, яка оберігає нас від втрати рівноваги і падіння, являє собою нашу автоматичну активність у відношенні керування положенням тіла. Коли людина розкачується вперед і назад, зорові, сомато-сенсорні і вестибулярні чутливі нервові закінчення генерують ці коливання і викликають компенсаційні реакції відповідних м’язів. Збільшення кількості падінь у похилому віці – це зниження здатності контролювати розкачування тіла вперед-назад. На коректування положення тіла впливає та частина, яка забезпечує контактування з навколишнім середовищем. Коли людина знаходиться у вертикальному положенні і тільки ноги контактують з навколишнім середовищем, реакція була лише у м’язах ніг. Але при використанні кистей рук для забезпечення підтримання тіла реакція більша саме в м’язах рук, а не ніг. 

   При виконанні людиною рухів або при збереженні певного положення тіла на окремі ланки опорно-рухового апарату діють певні зовнішні і внутрішні сили. Зовнішні сили, прикладені ззовні, і виникають при взаємодії із зовнішніми тілами. До зовнішніх сил належать: сила тяжіння, сила реакції опори, сила лобового опору середовища, сила тертя, сила інерції. Внутрішні сили виникають всередині тіла людини при взаємодії різних його частин та поділяються на активні і пасивні. Основною з активних сил є сила м’язової тяги. До пасивних сил належать сила еластичної тяги м’яких тканин, наприклад, зв'язок та фасцій, сила опору кісток і хрящів та сила молекулярного зчеплення синовіальної рідини.

   Найбільш важливим сегментом для стійкості всього тіла є тулуб. Головними у ньому вважаються грудна клітка зверху і таз знизу, що пов’язані хребтом. Стійкість самого хребта контролюється загальними м’язами, що поєднують грудну клітку і таз та м’язами і зв’язками, які прикріплені до поперекових хребців. Але загальні м’язи грудної клітки і тазу є важливішими у відношенні розподілу зовнішніх навантажень, що сприймаються тулубом. 

   Цікаві експерименти проводились, щоб з’ясувати значення окремих сегментів тіла у підтриманні стійкості. Наприклад, стоячу у вертикальному положенні людину просили підняти горизонтально руку. Дельтоподібний м’яз відіграє в цьому головну роль, і проаналізувавши, фізіологи з’ясували, що найшвидше м’яз зреагував через 120 мс після подачі сигналу. Але за 50 мс до даної дії прийшли у збудливий стан сухожилля, які обмежовують  з боків підколінну ямку, звичайно на тій же стороні тіла. Вчені вважають, що дія м’язів ніг слугує двом цілям: забезпечує попереджувальну стабілізацію з врахуванням інерційних ефектів наступного руху руки і створює міцний зв’язок між рухом кінцівки відповідною реакцією земної поверхні, що дотикається до стоп.

   Міжкінцівкові реакції, які обумовлюються положенням тіла, досить помітні при використанні двох кінцівок для підтримання положення тіла. Якщо зміщується одна нога під час стояння, ходьби чи просто балансування – це  викликає двохсторонню реакцію і друга нога включається у підтримання тіла. Двохстороння реакція створює більш стабільну базу для стійкості тіла в просторі. Аналогічно, якщо впливати на кисть руки, стискаючу щось для підтримання, це може викликати автоматичну реакцію, пов’язану з положенням тіла. Вченими з’ясовано, що керування положенням тіла не засновується на численних рефлекторних реакціях і не може бути попередньо запрограмованою реакцією. Швидше всього керуванням положенням тіла є адаптивною особливістю рухової системи організму, яка ґрунтується на інтеграції аферентного вхідного сигналу і еферентного вихідного сигналу. Особливістю автоматичних реакцій, обумовлених положенням тіла, є прояв короткочасної прихованої дії м’язів, які не беруть безпосередньої участі в даному русі. Наприклад, робота ліктьового суглобу послідовно викликала невидимі реакції у м’язах зап’ястка.