У квітках дводольних та однодольних рослин наявні особливі залозки – нектарники, що виділяють цукристу речовину – нектар. Вивчати ці складові частини рослин почали ще із часів К.Ліннея, який називав їх «медоносними частинами». У 1753 році він запропонував ввести термін «nektarium». Нектар із грецької мови означає напій Богів, що дарує безсмертя і вічну молодість. Така назва пов’язана із тим, що нектар є джерелом меду, що дійсно має цілющі властивості.
Нектар слугує їжею для багатьох комах, які добуваючи його сприяють процесу запилення. У тропічних місцевостях нектаром багатьох квітучих рослин живляться деякі птахи. Це такі рослини як евкаліпт, алое, банксія, банан, баугінія… Серед птахів, що живляться нектаром відомі колібрі, нектарниці, медососи, білоглазки.
Значення нектарників не обмежується лише цим. Він, по-перше необхідний самим квіткам, які поглинають його деякими своїми частинами. У момент запилення та проростання пилинки нектар виявляється на приймочці маточки, а в момент запліднення його знаходять біля насінних зачатків, де відбувається розвиток зародка майбутньої рослини. Вчені вважають, що нектарники синтезують якісь гормональні речовини, необхідні для процесів запліднення, розвитку зав’язі, плодів і насіння. Нектар має також бактеріостатичні властивості, що обумовлюють лікувальний ефект.
Основними компонентами нектару є глюкоза, сахароза, фруктоза, співвідношення яких варіює у різних рослин і може досягати 30-60%. Крім цих речовин у ньому можуть бути вітаміни, білки, амінокислоти та інші неорганічні та органічні речовини.
Кількість нектару коливається у широких межах: від слідів до десятків міліграма в одній квітці. Рівень нектару у багатьох бобових, губоцвітих, гвоздики та інших складноцвітих піднімається до верхівки зав’язі. Інколи, навіть, його кількість буває до 90 мг. Особливо велика кількість нектару утворюється у квітках представників тропічної флори.
Склад і концентрація компонентів нектару, інтенсивність нектаровиділення змінюються у залежності від виду рослини та екологічних умов. Кількість нектару не залишається постійною на протязі доби. У більшості рослин значна його частина виділяється у вранішні години, наприклад, у липи, глухої кропиви, душиці, викі, гарбуза… У деяких максимум приходиться на день, а у тих квітів, що розцвітають ввечері та вночі, звичайно і нектар в основному виділяється в цей час.
Нектарники дуже різноманітні за величиною і формою, за походженням та розміщенням у квітці. Частіше всього вони виникають із епідермальних і субепідермальних клітин, які потім стають меристематичними.
На пелюстках жовтецевих квітів, купальниць та водозбору нектарники мають вигляд невеликих заглибин, так званих медових ямок, прикритих своєрідним язичком. У інших рослин на пелюстках утворюються потовщення або валики. На чашолистках нектарники утворюються рідше, аніж на інших частинах квітки. Якщо вони там наявні, то можуть бути порожнистими, плоскими, воронковидними, лускатими. І для них характерне незначне виділення нектару.
Більшість рослин мають нектарники на квітколожі або квітковій трубочці. В одних рослин залозиста тканина вистилає квіткову трубку і тоді нектарники мають вигляд чаші, кола або невисокого потовщення. Наприклад, у липи, малини, яблуні, сливи, ожини, айви, полуниці, гранату, крушини… В інших рослин нектарник кільцевим валиком, суцільним чи переривчастим, оточує основу зав’язі. Такий тип залозок поширений у медуниці, тютюну, шавлії, чорниці, дурману, цитрусових… Наприклад, у клена плоске нектарне кільце у вигляді диску розміщується між пелюстками і тичинками.
Досить різноманітні нектарники у представників родини хрестоцвітих та гречкових: вони утворюють сфероподібні потовщення, продовгуваті вирости і сосочки біля основи тичинкових ниток або навколо них. І у лаврових нектарники розміщуються симетрично двома залозками у нижній частині тичинкових ниток. Залозки різноманітної форми утворюються на тичинкових нитках у макових, льонових. А у більшості бобових біля основи тичинкових ниток, які зрослися, утворюється опукле нектарне кільце.
І, нарешті, нектарники можуть утворюватися на зав’язі. При нижній зав’язі секреторна тканина переміщається на верхню її частину і розміщується навколо основи стовпчика маточки. Тому нектарник стає широким і плоским, наприклад, у дзвіночків та жіночих квіток гарбузових.
Крім таких оформлених нектарників, що виникли із епідермальних клітин існують ще такі, що морфологічно ніяк не виражені. В таких випадках функцію нектароутворення та нектаровиділення виконують самі епідермальні та субепідермальні клітини тих чи інших частин квітки. Наприклад, нектар виділяють основи тичинкових ниток і пелюсток чайних кущів, стінки зав’язі жасмину, маслин, магнолій…
Існують групи нектарників, які виникли із зачатків недорозвинених органів: пелюсток, тичинок, зав’язі. Частіше всього вони бувають в одностатевих квітках, де нектарником стає редукований андроцей чи гінецей.
Гістологічно нектарники являють собою багатошарову дрібноклітинну тканину, клітини якої багаті на цитоплазму та органели. У нектароносній тканині містяться різноманітні пігменти, за рахунок яких нектарники можуть бути жовтими, зеленими, рожевими і, навіть, синіми.
Більшість нектарників мають провідні пучки, по яких до них поставляються різноманітні речовини, що використовуються для утворення нектару. Адже нектароутворення – досить складний процес, пов’язаний із діяльністю всієї клітини і з ферментативними перетвореннями речовин, які поступають. Виділення нектару здійснюється дифузним шляхом або через видозмінені продихи. У однодольних рослин нектарники складаються лише з одного шару залозистої епідерми, яка розвивається на місці зростання плодолистків.
Розглядаючи походження, морфологію і топографію нектарників, вдається прослідкувати певні направлення еволюції від нектарників, що розвиваються на оцвітині (у примітивних рослин), до кільцевих нектарників, розміщених навколо зав’язі, і, нарешті, до нектарників на самій зав’язі чи стовпчику маточки. Ці прогресивні зміни нектарників добре узгоджуються із загальними змінами квіток при адаптації рослин до перехресного запилення у процесі еволюції.