Головними структурами спілкування між учнями (і людьми взагалі) є процес передавання інформації за допомогою мови, тобто вербальне спілкування. Але крім такого спілкування існує i невербальне - процес передавання інформації з використанням різних немовних знакових систем - жестів, міміки, дотику, погляду, пози… .
 Культура спілкування на уроках має досить важливе значення у педагогічній діяльності. Вона дає змогу уникнути конфліктів, пригніченого стану, вдосконалити своє мистецтво комунікативної поведінки, правильно висловлювати власні думки, відстоювати свою позицію. А це сприяє суспільному успіху та максимальній реалізації особистості дитини.
 Функціонально (залежно від мети) у системі вербального спілкування розрізняють формально-рольове, світське, ділове, духовне, або афіліативне (грец. рhileo - любов, дружба) та ін. На уроках найбільше значення має формально-рольове спілкування, фундаментальною основою якого є мовленнєвий етикет - система мовних знаків, що спирається на морально-етичні та мовні правила. Таке спілкування називають "контактом масок", оскільки у його процесі використовуються різноманітні маски - стандартні вирази обличчя, форми звертання, висловлювання, жести, а також воно передбачає такі можливості для комунікативної імпровізації як використання дотепів, жартів, ораторського мистецтва.
 Окремим аспектом культури спілкування є культура гумору, яка виконує важливу інтерактивну (лат. іnteractio- взаємодія) функцію у спілкуванні між дітьми, її зміст гармонізує настрої співрозмовників.
 Психологічний чинник у спілкуванні обумовлений опосередкованістю його людськими індивідами, які сповідують різні цінності, погляди та ідеї, наділені неоднаковими темпераментами і характерами. Мистецтво спілкування вимагає вміння уникнути конфлікту шляхом пошуку моральних принципів, які допомагають учасникам комунікативного процесу зберегти почуття власної гідності..
 Різноманітні тілесні рухи, що супроводжують мовлення, є звичними для людського організму (позіхання, потягування), однак більшість із них є культурно обумовленими, що актуалізує значення культури невербального спілкування.
 Кожен народ має власну культуру невербального спілкування, тому одні рухи містять позитивне для нього смислове навантаження, а інші - негативне, або категорично заборонені.
 Невербальні засоби спілкування поділяють на:
- оптичні,
- тактильні,
- ольфакторні (лат. olfactus - нюх) 
- хрономічні (грец. chronos - час).
 До оптичних засобів невербального спілкування належать кінесика, проксеміка, графеміка та ін. Кінесика (грец. kinesis - рух) - сукупність форм невербального спілкування, що проявляються безпосередньо у рухах людського тіла і жестах, позі (поставі), міміці, які більш властиві дітям, а не дорослим.
 Жести (франц. geste - рух) - рухи рук, які супроводжують мовлення у процесі комунікативного акту і виражають ставлення людини до співрозмовника, події, можуть свідчити про бажання або психічний стан людини. Культурно обумовлену жестикуляцію поділяють на:
1) жести-ілюстратори - жести, що супроводжують мовленнєвий процес і за їх допомогою учень підсилює зміст повідомлення;
2) конвенційні жести (лат. conventio - домовленість)  - символічні жести, які використовують при привітаннях, запрошеннях, прощаннях тощо;
3) модальні жести - жести, які свідчать про емоційно-психічний стан дитини, зокрема про почуття невпевненості, сумніву, депресії, відрази, нудьги тощо;
4) ритуальні жести - жести, які супроводжують ритуальні дійства. Сьогодні все частіше можна побачити як учні хрестяться перед контрольною чи роботою біля дошки або піднімають руки догори, просячи Всевишнього про допомогу у відповіді.  Вважається, що цей жест походить з культури Давнього Єгипту, де він порівнювався із жестом дитини, яка поривається до матері.
 Поза (франц. poser - класти, ставити) - довільна або навмисна постава людського тіла, яка може свідчити про емоційно-психічний стан людини, її фізичне здоров´я, манери, налаштованість на співрозмовника. За багаторічний досвід викладання біології про пози учнів на уроках можна написати багато цікавого, адже поза є найменш підконтрольним людині різновидом невербальної комунікації. Тому спостереження за нею дає вірогідну інформацію про психічний стан дитини. На сьогодні відомо до 1000 поз, яких здатне набувати людське тіло. У практиці їх групують на: пози відкритості або замкненості; пози домінування або залежності; пози протистояння або доброзичливості. Наприклад, часто учні демонструють домінування над однокласниками, плескаючи по спині або кладуть руку на плече співрозмовника. Про залежність дитини від когось із школярів свідчать тілесна напруженість, втягнуті плечі. Протистояння між учнями виражаються у стиснутих кулаках, «руки в боки» і, навіть, тупання ногами.
 Найпоширеніші жести і пози учнів та їхні значення:
- якщо учень розслабившись сидить за партою, це означає, що він почувається господарем становища;
- якщо учень сидить скраю стільчика парти, поклавши руки на коліна, це є свідченням його невпевненості у собі, схильності до покори;
- якщо пальці рук міцно стиснуті, це означає, що дитина прагне приховати хвилювання. Звідси, мабуть, походить вислів "взяти себе в руки";
- переплетені пальці рук означають невпевненість або внутрішній конфлікт, занепокоєння;
- закладання рук за голову є ознакою того, що учень почувається зверхньо, і саме цей жест особливо дратує оточуючих;
- положення рук "хатинкою" (купол) означає самовпевненість, егоїстичність, гордовитість, самовдоволення;
- складені навхрест руки на грудях свідчать про незгоду зі співрозмовником. Така поза супроводжується особливою напруженістю (випрямлена спина, витягнута шия). Це означає, що дитина має негативне ставлення або особисто до співрозмовника, або до його слів і займає захисну позицію;
- якщо співрозмовник, схрестивши руки на грудях, міцно тримає себе за спину, це сигналізує, що він ледве стримує злість. Подібний жест поширений під час гострої полеміки;
- людина, яка під час розмови торкається обличчя, певної його частини, невпевнена в собі або каже неправду;
- невідверта людина, або якщо вона підозрює у брехливості співрозмовника, несвідомо намагається закрити очі, вуха чи вуста. Про невідвертість свідчать швидке торкання кінчика носа, ямочки під носом. Спеціалісти стверджують, коли людина бреше, в неї збуджуються нервові клітини носа, повік та шиї;
- про неправдивість сигналізують тертя повіки, чола, скронь, підборіддя, пощипування мочки вуха. Під час розмови цей жест може означати і те, що співрозмовнику набридло слухати або що він хвилюється;
- якщо під час ділових переговорів дитина кладе до рота олівець, дужку від окулярів, це означає, що вона перебуває у стані сильного пригнічення, потребує підтримки, схвалення. Як стверджують психологи, цей жест виражає несвідоме прагнення невпевненої у собі і бажання опинитися під материнським захистом.
- характерний жест вказівним пальцем свідчить, що співрозмовник хоче підкреслити свою думку.
 До проявів кінесичних засобів невербального спілкування насамперед належать міміка (грец. mimikos - наслідуваний) - виразна рухомість м´язів обличчя, яка може виявляти почуття або настрій людини, та хода, яка безпосередньо пов´язана із поставою. Міміка демонструє всі зміни виразу обличчя дитини під час спілкування, які можуть означати сум, радість, задоволення, страх, презирство тощо. За твердженням учених, у виразах обличчя задаються 55 компонентів, поєднання яких здатне передати до 20 000 значень. Усвідомлений контроль за виразами обличчя допомагає людині підсилювати зміст повідомлення, приховувати або стримувати свої емоції.
 Важливим елементом оптичної невербальної комунікації є окулістика (лат. осоlus - око) - культура погляду як джерела інформації про людину. Погляд виражає різноманітні почуття ("Очі - дзеркало душі"), а також є важливим засобом впливу. Прямий, самовпевнений погляд може також свідчити про погрозу або прагнення домінувати. Тривалий погляд на співрозмовника може виражати інтерес або закоханість. Психологи стверджують, що людина здатна нормально сприймати погляд іншої людини не більше трьох секунд.
 Загальновизнана культура погляду передбачає недопустимість: розглядання людини, з якою доводиться перебувати у вузькому або переповненому людьми просторі; "бігання" очима вздовж фігури співрозмовника, який стоїть на відстані витягнутої руки; зосередження погляду на вустах співрозмовника; розглядання співрозмовника зі взуття тощо.
 Тактильні засоби спілкування, або такесика. Це невербальна комунікація, пов´язана з тактильною системою відчуття (потискування рук, поцілунки, погладжування, поплескування, обійми). Усі людські дотики поділяють на професійні, ритуальні, дружні та любовні. У шкільній педагогіці, звичайно, це майже не використовується. А ось ольфакторні засоби спілкування набувають все більшого значення. До них належать запахи (тіла, косметики, страв тощо), які використовують у житті. Неприємний запах може відштовхувати сильніше, ніж слово. Тому ольфакторика є досить важливим невербальним елементом спілкування.  
 До паравербальних засобів спілкування належать звукові сигнали, які супроводжують усне мовлення, що надає вербальним повідомленням додаткового значення.
 Основними елементами паравербальної комунікації є інтонація, швидкість, гучність і режим мовлення, артикуляція (лат. articulo - розчленовую), висота голосу:
- пожвавлена манера і швидкий темп мовлення учнів свідчать про імпульсивність, впевненість у своїх силах;
- спокійна, повільна манера мовлення - про незворушність і розсудливість дитини;
- помітні коливання у мовленні є ознаками неврівноваженості, невпевненості, здатності швидко збуджуватися;
- гучна манера спілкування - знак відкритості, схильності до самовдоволення, хвалькуватості;
- тихий голос є свідченням стриманості, скромності або фізичної слабкості;
- ритмічне мовлення означає сильне почуття, врівноваженість, гарний настрій. 
Таким чином, культура спілкування є своєрідним чинником стандартизації стосунків між учнями, опосередкованим вербальними, невербальними, паравербальними і психологічними аспектами.