Під час однієї з екскурсій у кінці навчального року, на узліссі ми спостерігали за різноманітними птахами. Була друга половина травня, тому саме в цю пору пташиний світ був надто полохливим, заклопотаним та, звичайно, обережним. 
 Нашу увагу привабила досить красива пташка із чубчиком і довгим тонким дзьобом, яка метнулася між кущами і неначе впала на землю як строката ганчірка. Ми підійшли ближче і побачили, що вона розкинулась на траві, розпустивши віялом хвіст і крила так, що їхні кінці сходилися між собою попереду грудей і голови, тобто утворювали коло. Голова виявляла себе лише трішки піднятим дзьобом. Вся ця картина нагадувала шматок тканини із бурими, чорними і білими плямами. Відчувши небезпеку від нашої присутності, птах миттєво підібрав крила, став на ноги і легко побіг по лісовій підстилці. Красивий чубчик на голові то розкривався, то закривався, голова то піднімалась, то опускалась донизу, неначе спиралась на свій довгий дзьоб. Всі рухи тіла були досить вертлявими та спритними, що нагадувало комічний виступ клоуна.
 Недовго перед нами покрутившись, птах миттю юркнув у напрямку до дуба і заховався у дуплі. Так як дупло було зовсім низько, хлопцям захотілося туди заглянути. За правилами поведінки у лісі, ми знаємо, що чіпати гнізда, кладку яєць, пташенят, чи лізти в дупло неприпустимо, але все-таки, з великою обережністю два учні підійшли туди, щоб сфотографувати птаха в дуплі. Але тільки вони наблизили свої голови ближче до отвору, чимдуж відвернулися і відскочили назад. Як ви думаєте, чому? Що вони могли там побачити? На жаль, нічого їм там побачити не вдалося, тому що з дупла відчувався такий разюче неприємний запах, що заглядати туди перехотілося. Чим же звідти тхнуло?
 Гніздо одуда і назвати гніздом важко, так як воно не будується по-справжньому, а влаштовується у дуплі старої верби чи дуба. Майже нічим не вистилається, крім тоненьких рослинних волокон та сухих частинок тваринного посліду. Яйця незвичні: на зеленкуватому фоні різноманітний малюнок, а форма така, що довжина у три рази більша за ширину. Одуди добре піклуються про своє гніздо і пташенят. Наприклад, самка встає з яєць поживитися лише у полудень, щоб тепле сонце їх зігрівало і вони не похололи. А самець в цей час не відходить від гнізда, і саме тут його легко спіймати, бо він хоч і боягуз, але від кладки чи вилуплених пташенят не відійде. Запах виникає із-за принесеного на лапках та дзьобі тваринного посліду, який при нагріванні у гнізді ще більше має неприємний запах. Він чіпляється до пір’я пташенят, і чим більше вони дорослішають, тим нестерпним і задушливішим він стає. Завдяки цьому  у гнізда одудів не заглядають ні куниці, ні тхори, ні коти, ні ворони. Зате в гніздо спокійно залітають мухи, щоб відкласти яйця у нечистоти, але птахам це на добро, бо вони швидко поїдають комаху, а пізніше її личинки, які вийдуть із яєць. 
 Звертаючись до біологічної характеристики одуда можна відмітити, що за зовнішнім виглядом він має досить яскраві кольори оперення, подвійний ряд пір’їн, що утворюють чубчик, витонченість постави, неповторну красу тонко зігнутого дзьоба. Але, на жаль, його ходильні ноги слабкі, політ нетривалий, дзьоб зовсім неміцний, що вказує на беззахисність перед хижаками та безневинний спосіб життя. За спостереженнями орнітологів, одуди ніколи не сідають на тонкі гілочки, тому що їхні лапи влаштовані для бігання по рівній поверхні, по лежачому старому дереву чи відхилених старих гілках. Але найбільше ці птахи полюбляють бігати по галявинах чи інших відкритих просторах і саме там, де пасеться скот. Бігають стрімко, квапливо, досить тривожно, неначе когось бояться, трусять чубчиком та постійно спираються на дзьоб, довбаючи землю. Що ж вони шукають? Тривалі дослідження показали, що в місцях, де можуть пастися тварини є велика кількість їхнього посліду. А різноманітні жуки, мухи та інші комахи полюбляють відкладати свої яйця саме туди. Личинки, які виходять із яєць, приваблюють одудів, а щоб дістати «лакому» личинку із середини купи посліду, одуду і потрібен такий тонкий зігнутий дзьоб. Користується він  ним вправно, не риючись у товщі посліду, а точно знає де знаходяться личинки, бо має добре розвинений не лише нюх, але і зір, і слух. Завдяки цим органам чуттів він, і бачить, і чує як хвилеподібно переміщаючись, шарудять личинки. Кінчик його дзьоба твердий, так як ним цей птах вправно збиває твердокрилих жуків та розминає їхні жорсткі надкрила, щоб легко було проковтнути. Тому дзьоб одуда порівнюють із колуном, зігнутою кіркою, насаджену на довгу палицю, схожу на ту, якою на вулицях ламають взимку лід. До того він не порожнистий як у інших птахів, а на кінці ще й трьохгранний, схожий на інструмент хірурга – труакар.  
 Отже, скільки пристосувань ми віднайшли у життєдіяльності цієї незвичної пташки: строкатість оперення, що маскує її у різнобарвному лісі, уміння притискатися до поверхні лісової підстилки, щоб стати непомітним, довгий тонкий дзьоб, щоб дістатися до своєї поживи, затишне місце у дуплі для збереження свого потомства, неприємний запах житла, щоб ворогу не хотілося навіть наблизитися до нього.