За численними спостереженнями природодослідників, пелікани – найцікавіші представники водних птахів фауни України. Ось як про їхній незрівнянний зовнішній вигляд одним великим реченням описано у журналі Паросток: «Великий, зовні незграбний птах з плескатим дзьобом, під яким, наче підсака, звисає шкіряний глибокий мішок, що створює кумедне враження, особливо коли він ходить по землі, важко переступаючи короткими широкими лапами, всі пальці яких зв’язані між собою рухомою еластичною плавальною перетинкою». Дійсно, ніхто не буде сперечатися у вірності такої характеристики. Але це лише на перший погляд, і лише на поверхні землі, адже пелікани – водні птахи, тому, коли побачити їх на воді, все докорінно змінюється. Пелікан вільно і швидко плаває, час від часу занурюючи голову під воду, створюючи враження, що процес плавання дійсно дає йому насолоду: він такий віртуоз, так швидко і спритно ловить рибу, захоплюючи її своїм мішком-підсакою. Причому захопити за один раз пелікан може декілька кілограмів риби. Тому можна зробити висновок, що природа зручно створила такого неперевершеного птаха. 

   Більшу частину свого життя пелікан проводить на воді. Досить надзвичайне видовище можна побачити в той час, коли зграя пеліканів злітає з води у повітря, розпустивши великі крила та описуючи над водою широкі кола, піднімаючись у далеку височінь, використовуючи підйомні потоки повітря. Отже, вода і повітря – дві стихії пеліканів, які прислуговують цим пернатим красеням, і без яких їхнє життя було б зовсім іншим. Для цього вони мають свої певні пристосування: у воді їм необхідна віртуозність та наявність мішка під дзьобом, а у повітрі - досить широкі розмашисті крила. А також, за дослідженнями вчених, у пеліканів найлегший серед птахів скелет, бо пневматичність кісток більша у порівнянні з іншими. Це тому, що саме пеліканам необхідно долати великі, і морські, і повітряні простори. В польоті часто вдаються до паріння.

   Маса дорослого пелікана досягає 7-14 кг, розмах крил - 127–320 см залежно від виду. В них дещо незграбний масивний тулуб, короткі ноги, довга шия та довгий дзьоб, який за довжиною в 4-5 разів переважає голову. Самці дещо більші за самок, і мають довший дзьоб. Всі чотири пальці на ногах у них поєднані гребною перетинкою. Але найхарактернішою ознакою пеліканів є шкіряний мішок на нижній частині дзьоба, який може добре розтягуватись. За допомогою нього пелікани полюють на здобич, миттю ховаючи її в ньому. Причому він слугує не лише для перенесення здобичі, у ньому птахи переносять матеріали для будівництва гнізд, а також використовують його для терморегуляції.

Пір'я в пеліканів не дуже щільно прилягає до тіла, що, разом з повітряними порожнинами в кістках, зменшує питому вагу птаха та полегшує утримання на воді. Але ці пристосування унеможливлюють пірнання пеліканів з поверхні води. Крім цього у пеліканів є більш розповсюджений спосіб полювання - колективний: вони виганяють зграї риби на мілину, шикуючись в лінію або дугу, а потім на мілководді вичерпують її, застосовуючи свої міхури. 

   Під час розмноження пелікани тримаються землі. Цей період у наших українських краях триває близько 3 місяців, з квітня до червня. Вони роблять величезні гнізда, що зовні нагадують купи різного рослинного сміття: палички, стебла водяних та прибережних рослин. Місце обирається біля великих водних просторів на піщаних косах чи мілинах, на островах чи узбережжях. В цей час вони живуть колоніями. У кладці 2-3 великих брудно-білих яєць з грубою вапняковою шкаралупою. Пташенята вилупляються сліпими та голими, пухом вкриваються через 8-10 днів, а здатними до польоту стають на 70-75-й день життя. Тобто пташенята лишаються у гнізді 2-2,5 місяці. Орнітологи підрахували, що за рік сім’я пеліканів з’їдає понад тонни риби. Навчання полюванню відбувається завжди під наглядом батьків.

   Перебуваючи поряд з рибними господарствами, пелікани можуть завдавати значної шкоди. Але у нас на Україні, пеліканів стало зовсім мало, тому хвилюватися немає за що. Поодинокі зустрічі цих птахів відбуваються майже на всьому українському узбережжі Чорного та Азовського морів, постійні ж популяції існують в українській частині дельти Дунаю. Та й проживає у нас тільки два види: рожевий і кучерявий. У рожевого немає чубчика, а в кучерявого відсутній рожевий відтінок забарвлення. На сьогоднішній день їх зустрічають, навіть, у північних областях України, що пов’язують із змінами і перерозподілом водних масивів: великі річки перетворюють на каскади, а малі – на риболовецькі ставки. А вже тут є чим поживитися. 

   У деяких  інформаційних джерелах пелікани асоціювалися з альтруїзмом завдяки міфу західних християн, що за умови голоду ті годують пташенят власною кров'ю. Припускають, що таке повір'я з'явилось внаслідок рожево-червоного кольору пір'я на грудях у рожевого пелікана. Що б про них не говорили, але вони дійсно залишаються надзвичайно оригінальними представниками пернатих.