Кожен континент має своїх особливих мешканців: там, де живуть білі ведмеді - не живуть колібрі; там, де живуть краби – не живуть хамелеони. Такий список можна продовжувати до безкінечності, але мова піде про ті місця, де живуть надзвичайно цікаві двостулкові молюски – тридакни, яких у водах України не побачиш. 

Хто ж така тридакна? Більшість про неї чули, але чи бачили? Півстоліття назад у літературі можна було зустріти інформацію, що у морях живуть страшні молюски-монстри, що мають здатність «відкушувати» частини тіла людей, які від необережності торкалися до стулок цих водних тварин. Тоді ці стулки відкривалися і защипували у собі, наприклад, ногу чи руку. Про яких представників типу Молюски це повідомлялось?

Вивчаючи на уроках біології цих незвичних тварин, ми можемо лише здогадатися, що мова йде лише про велетенського двостулкового молюска – тридакну. Вони є мешканцями теплих і мілких індійсько-тихоокеанських коралових морів, і є невід’ємною частиною коралових рифів, трапляючись не глибше 10-15 метрів. У значній кількості ці велетні зустрічаються в районі Великого Бар'єрного рифа. Живе цей молюск близько 100-300 років.

Черепашка тридакн може досягати до 2-х метрів у довжину, і важити до 200 кілограмів. Такими розмірами і вагою тридакни завдячують, як не парадоксально, мікроскопічній одноклітинній водорості Симбіодініуму. Замешкуючи тканини мантії Тридакни, Симбіодініум забезпечує молюска їжею, а той, у свою чергу, захищає водорість масивними стулками черепашки. Саме така взаємовигода – симбіоз (мутуалізм), супровокувала еволюцію колись рухливих предків Тридакн до осілого способу життя і виникнення надмасивних черепашок.

Тридакни міцно закріплені спинною стороною у вапнистому тілі коралового рифу, таким чином, що отвір між їх стулками завжди повернений до неба. Висовуючи барвисту мантію із черепашок, велетенський молюск підставляє сонцю населені водоростями тканини. Там відбувається фотосинтез і утворення цукрів, які й слугують живленням для Тридакни. Часом, коли море відступає разом із відпливом, велетенські стулки черепашок тридакн, під палючим тропічним сонцем, покірно чекають на повернення води.

Мантії тридакн досить барвисті і ця барвистість зумовлена шаром особливих клітин – іридоцитів, які й надають тварині кольору. Зрідка, трапляються тридакни позбавлені іридоцитів, тоді вони мають бруднувато-коричневий колір мантії, зумовлений пігментами водоростей Симбіодініумів.

А.Заморока повідомляє, що розфарбовані у найрізноманітніші кольори мантії тридакн, від ультрамариново-синього до помаранчево-вогненного, надають рифам багатства і довершеності. Однак, ці барвисті мантії – не просто забаганка природи, а результат кропіткого природного добору і тривалої мільйонолітньої спільної еволюції молюсків і одноклітинних водоростей. Це справжній сад, вирощений тридакнами у середині свого тіла. Невблаганний природний добір залишав шанси на виживання тільки тим молюскам, що ліпше захищали себе і свій сад із водоростей від хижаків.

Вчених давно цікавило, чому у тридакн існує барвистий іридоцитовий шар. Традиційно, висловлювалось два припущення, що доволі просто його пояснювали. З однієї сторони, вважали, що яскрава колорованість мантії призначена для спілкування і сиґналізування між молюсками, тому що природодослідники вважають, що у тридакн по краях мантії, містяться сотні «очей». Смішно, але цікаво. Це пов’язано з тим, що по краях мантії знаходиться значна кількість крихітних лінзок, які фокусують розсіяне у воді світло. З іншої сторони, припускали, що яскраве забарвлення допомагає молюску маскуватися на такому ж барвистому рифі.

Іридоцити дуже активно відбивають видиме світло у зеленому та жовтому спектрах, а поглинають у синьому і червоному. Це парадокс, адже водоростям, що живуть під іридоцитовим шаром, для фотосинтезу необхідне світло саме синього та червоного спектрів. Детальні дослідження феномену виявили ключ до його розгадки.

Іридоцити мають сферичну форму і у діаметрі досягають близько 8 мікрометрів, що приблизно у 100-200 разів більше довжини хвиль видимого світла (400-750 нанометрів). З цієї причини іридоцити не можуть виступати лінзами-концентраторами світла для водоростей під ними. Проте, водорості розміщені не хаотично у тканині, а скупчуються саме у колонці під плямами барвистих клітин молюска. Виявилось, що клітина іридоциту має високо структуровану і спеціалізовану внутрішню будову. Практично увесь її вміст займають шари із мембранних платівок заповнених білком і перемежованих прозорою цитоплазмою. Кожен із таких шарів завтовшки близько 100 нанометрів. Іридоцити орієнтовані так, що платівки у їх цитоплазмі завжди перпендикулярні до променів світла, які падають на поверхню мантії.

Така незвична будова клітин дозволяє перерозподіляти потік сонячного світла, відділяючи від нього малопридатні для фотосинтезу хвилі у зеленому та жовтому спектрах і скеровувати до водоростей найбільш продуктивні хвилі світла. При цьому створюється захист від ушкодження водоростей інтенсивною сонячною радіацією, а також максимально ефективно використовується світловий потік для фотосинтезу.

Час і еволюція настільки добре відшліфували взаємовигоду Тридакн і Симбіодініумів, що ні молюски, ні водорості, уже не можуть існувати одне без іншого. Вони – єдиний організм, злагоджений мільйонами поколінь і природним добором.

Місцеві жителі використовують масивні черепашки тридакн як пристосування для зберігання води. Раковини ці досить важкі. Вага тільки однієї стулки може досягати 125 кг. Тому у літературі і зустрічаються відомості про те, що ці молюски не один раз були причиною загибелі людей: коли плавець необережно потрапляв рукою або ногою в таку раковину, то вона несподівано закривалася, і людина не могла звільнитися. Адже з біології молюсків відомо, що їхні м’язи-замикачі досить міцні. Важко відкрити, навіть, просту жабурницю, а то тридакна. Щоб розкрити тридакну, треба просунути в раковину руку з ножем і обрізати ці м'язи. Тому у ловців перлів в руці був завжди ніж. 

Крім усього раковини тридакн люди використовували, навіть, як гроші. Жителі Океанії випилювали з раковин невеликі чашечки, якими розплачувалися за покупки. За одну таку чашечку можна було придбати свиню чи кілька сотень кокосів.

У 1956 р. у Японії була знайдена тридакна довжиною 115 см і масою 333 кг. Вчені, які вивчили цей екземпляр у серпні 1984 р., припустили, що за життя тридакна важила 340 кг. Ось вам і молюск, інша назва м’якун. Цікавий м’якун, правда?!