Художнє оздоблення полотна – давня традиція українського народу. Як засвідчують вітчизняні і зарубіжні джерела, вишиті узори відомі ще в докиївській Русі. У середньовіччі не можна було знайти родину, в якій би не захоплювалися мистецтвом вишивки. Нею обрамлювали сорочки, рушники, хустини... Все це вимагало великої кількості різнокольорових ниток (лучки). Виготовляли лучки в домашніх умовах, відшукуючи природні рослини і мінеральні барвники. Існує значна кількість рецептів отримання найкращих кольорових відтінків. Традиційно барвники виготовляли з багатьох компонентів живої природи – кори дерев, листя, коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого випадку були свої строки збирання і заготівлі сировини, суворий режим дозування, чітка технологія заварювання. Вважали, що фази місяця впливають на збирання барвникового зілля. Наприклад, материнку й мокринку, з яких готували червону фарбу, збирали лише вдосвіта, на день Луки (5 травня). При цьому годилося зривати не голіруч, а в рукавицях, щоб при фарбуванні не з´явились плями.
Практично з кожної бадилинки, що росте на полі чи в саду, можна отримати барвник. З дикої груші виготовляли кілька фарб: з кори – темно-коричневу, з листя – жовту, з кисличок – ніжно-жовту.
Подібними фарбами з квітів ромашки, горицвіту, молодої тополі, гречаної полови фарбували нитки і тонкі тканини. Для темно-синіх барвників використовували цвіт сон-трави, а для зеленої і чорної – цвіт ружі і рясту
Особливо поширеним серед українських селян був коричневий колір. Ним фарбували вовняні вироби, переважно свити. Для цієї мети заготовляли кору верби, крушини, дуба, берези, листя та шкаралупу волоського горіха, вижатий сок хмелю, латаття, лушпиння цибулі. Нерідко вдавалися й до комбінування, щоб отримати потрібний відтінок. Настій з кори вільхи давав коричневий колір, а в поєднанні з березовим листям набував жовтавих тонів. У такий спосіб добували оранжеві та чорні барвники. У повсякденній праці використовували також ягоди крушини та бузини, інших дикоростучих кущів.
Особливої уваги заслуговує чимбарський промисел. Це вичинення шкіри тварин і їх фарбування. Після вичинки шкіру замочували у спеціальному розчині. Його виготовляли з кори верби і дуба – темніший колір та вільхи – світліший. Якщо хотіли отримати чорне тло, то для дублення брали жолуді, подрібнювали їх і готували барвник. Деякі чимбарі для того, щоб надати поверхні виробу шляхетнішого вигляду, натирали шкіру шматком випаленої цегли.
Червоний – один із основних кольорів у різнобарв´ї кольорів України. Звичайно, червоний барвник здобували із перестиглих плодів жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавши трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу.
Для цього також широко використовували черевця-яєчка кошенілі воскової, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох та розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою. Вона була досить яскравою і довго зберігалась.
Виготовлення червоної фарби із черевця було відомо ще з часів Київської Русі. Існував, навіть, оброк – ложка черевцю із однієї сім´ї. Ця фарба дуже цінилася за кордоном. А тому її вивозили і по суші, і по морю. Водний шлях пролягав через Чорне море. Існує думка, що первісна назва моря – Червоне. Згодом вона перетворилася на Червне, а потім і в Чорне.
Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами – оцтом або овочевими розсолами з капусти, буряків, огірків, а також сироваткою і сіллю.
Рослинні барви мають цілий ряд переваг: вони природніші у своєму кольоруванні, м´якість тонів надає виробові естетичної і художньої привабливості, значно довше зберігається колір.
Розвиток індустрії – явище позитивне, якщо воно не заперечує досвіду попередніх поколінь. Тільки в синтезі традицій та інновацій можна досягти прогресу.скачать dle 10.3фильмы бесплатно