Знайомство наших далеких предків з напоями, які містять алкоголь, відбулось в такі далекі часи людської цивілізації, що сьогодні неможливо знайти однозначну відповідь на питання: коли, де і як? Вченими було доведено, що більшу частину свого існування на Землі, людина обходилась без алкогольних напоїв.
В той час, коли у людей головним джерелом добування їжі було збирання плодів, вони спіткнулися з процесом бродіння. Наповнюючи певні ємності фруктами, коренеплодами, соками ягід, через декілька днів утворюється напій, здатен запаморочити голову. Отже, давні люди почали використовувати хмільні напої випадково, але відмовитися уже від них не могли.
В різних кліматичних умовах процес бродіння відбувається досить швидко. Вино африканських племен утворюється протягом однієї доби. Нехватки сировини у них також не було. Давнє вино “пульке”, яке виготовляли ще ацтеки з агави, відоме по сьогоднішній день. Багатий та різноманітний рослинний світ дозволяв виготовляти вино майже в усіх місцях розселення людини і в необмеженій кількості. Індійці з однієї пальми щодня у період цвітіння заготовляли до 25 л пальмового соку.
Із накопиченням досвіду у хмільну справу почали включатися солодка картопля, маніок, цукрова тростина, а з переходом до землеробства – кукурудза, пшениця, жито, ячмінь, овес … Племена скотарів, що кочували з місця на місце, виготовляли спиртні напої із ослячого, верблюжого, кобилячого молока.
Вино
Перше вино було досить слабким і малохмільним. Але наступним кроком у розвитку алкогольних напоїв стало виноградне вино. Із міфології відомо, що першовідкривачем його був Ной: “… обрабатывая пашню, Ной обнаружил винные ягоды, вытиснул вино, пил этот напиток”. Він так пристрастився до цього напою, що напивався до безпам’ятства і валявся голим на підлозі. Отже, навіть, така людина як Ной, не міг позбутися спокуси.
Але де, коли і як почали виготовляти виноградне вино точно невідомо. Існує дві версії:
1) Виноробство виникло в одній із країн півдня Каспійського моря. Звідти воно поширилося по всьому Нижньому Євфрату та інших східних країн. Із Сірії виноград потрапив у Малу Азію, а потім на Балканський півострів.
2) Виноградну лозу завезли у Грецію, десь в Х ст.. до нашої ери фінікійські купці. В часи Гомера грона винограду уже вважались натуральним
даром землі, який Зевс передав людям через свого виночерпія Ганімеда або Діоніса – Бога виноробства та виноградарства. Існує велика кількість міфів про мандрівки Діоніса.
У Давньому Єгипті виноград культивувався уже з часів пірамід (3-2 тис.до н.е.). З Греції виноробство перекочувало у Рим, а в ХV-ХVІ ст.. широко поширилось у європейських країнах: Іспанії, Португалії, Франції, Венгрії. На Кавказ виноградна лоза швидше всього була завезена грецькими колонізаторами.
На території розселення східних слов’ян, займатися виноробством почали українці Закарпаття. В Київській Русі виноградне вино не мало поширення. Воно привозилось у невеликій кількості для князівських дворів та знаті.
Із прийняттям християнства у 988 р. найбільшим споживачем вина на землях східних слов’ян стала православна церква. Вино, як символічна кров Ісуса Христа використовувалось в обряді причащання. Тобто прості люди могли вживати його декілька разів на рік у церкві, але магнати буквально купались у ньому. За напої із їхніх підвалів можна було купити декілька сіл разом із селянами. Поширення заморського вина вважалось як негативний іноземний вплив.
За відомостями німецького вченого-енциклопедиста Адама Олеарія, автора відомої книги “Описание путешествия в Московию и через Московию в Персию и назад”, перший виноградник на території майбутньої Російської імперії було закладено у 1613 р. в Астрахані. Привезена перськими купцями лоза добре прижилась.
Медовуха
Наступним напоєм, що вживали слов’яни, була медовуха. Така назва з’явилась набагато пізніше, а напій з меду вживали набагато раніше, ніж виникло бджільництво. Відомо, що людина навчилась виготовляти медовий напій із меду диких бджіл, лісових бджіл. У багатьох давніх племен існував звичай ставити мед біля могили померлого.
Перші письмові відомості про наявність меду у східних слов’ян описані у Лаврентіївському літописі, де розміщені тексти угод між Києвом та Константинополем. Також відомо, що влітку 945 р. в Київ прибула візантійська дипломатична місія для відновлення договорів 907 та 912 рр, які укладав ще “віщий” Олег. Їх шанували пушниною та воском. Але перші згадки про мед як хмільний напій датуються 946 роком. На протязі кількох віків мед залишався єдиним хмільним напоєм у східних слов’ян. Для своїх потреб його варили домашнім способом у великих глиняних посудинах – корчагах, для продаж – у броварах, а пізніше такі посудини стали називати проварами. Серед ремісників найповажнішою була професія медовара. Варили старосвітський мед, сирий, шипучий, вишняк… Для надання певного запаху та смаку додавали різні корені, трави та квіти. Міцність залежала від пропорції меду та води: “півторак”, “двойняк”, “третяк”. Із пуду меду виходило 7 відер медовухи. Але у порівнянні з іншими хмільними напоями, мед був слабким – від 5% до 10%.
У ХІХ ст.. мед у домашніх умовах майже не варили. Медовуху готували лише деякі бджолярі. Але промислове виробництво продовжувалось, існували десятки медоварних заводів.
Пиво
До улюблених напоїв слов’ян належить також і пиво. Його вживали більше ніж вино. Варили пиво із найрізноманітніших рослин та їхніх складових частин: кореневих бульб, листків агави, з проса, сорго. Доброю сировиною вважали кукурудзу та пальмові лілії. У Древньому Римі пиво згадується у 4 тисячолітті до н.е. Винахідником його єгиптяни вважають Бога Асіріса – володаря підземного царства та душ померлих. Зв’язок пива з потустороннім світом прослідковується у багатьох народів. Якщо люди відчували наближення смерті, то намагались приготувати бочку пива на свої майбутні поминки. Єгиптяни називали своє пиво “цитас” і уже за 2500 тис. років варили чотири сорти цього питва. У відомому етнографічному трактаті “Германія” – основному давньому джерелі вивчення матеріальної культури германців відмічається, що вони варили пиво із ячменю. На основі етимологічного аналізу слово “Bier” походить від загальнослов’янської лексики “пиво”.
З епохи переходу до землеробства технологія приготування пива була відома багатьом європейським народам. Але перше пиво відрізнялось від того, яке ми знаємо сьогодні. Варили його з хмелю. Хміль вважався традиційним товаром разом з медом, воском, пушниною, деревоматеріалами… Але Цар Михайло, родоначальник династії Романових, послав у Псков грамоту із забороною купляти хміль у Великому Литовському князівстві, так як ніби відьми заговорювали хміль для наслання на Московську Русь страшного повір’я.
На Україні хмілеводство не стало ведучою галуззю, тому що хміль – культура вимоглива до вирощування. І з часом воно пішло на спад. Людей, які полюбляли пиво називали “пивохлёбами”.
У Х-ХI ст. в Київській Русі, у податок входив солод, з якого варили пиво. Пивоваріння не потребувало складного та дорогого устаткування, це були тринога, корчага, дугоподібні ручки, діжка. Пили таке пиво в основному на великих святкуваннях, при заключенні угод, зустрічі з рідними та гостями. Багаті люди мали свої винокурні (броварні).
Пиво середньовіччя було непрозорим і пили його через довгі трубочки. У Вірменії його смоктали через соломинки. У ХVI – ХVII ст.. найбільше полюбляли такі сорти пива як Шляхетське, Кляшторне (Монастирське), Марципанове, Вівсяне, а в ХІХ ст.. Гродненське, Кайдановське, Несвижське, Оршанське. У кожного пивовара були свої технологічні секрети, знання професійних тонкощів процесу, використання яких надавало пиву певного кольору та смаку. Пізніше почали виходити посібники по пивоварінню. Вперше у історії східних слов’ян технологія пивоваріння була висвітлена у книзі “Земянин, или Хозяин инфлянтский”, яка випущена у 1673 р.
Горілка
Сучасних дослідників історії виробництва алкогольних напоїв умовно поділяють на арабістів та європеїстів. У кожного з них відсутня єдність поглядів. Але арабісти відстоюють свій пріорітет, так як слово “алкоголь” походить від арабського слова “аль-когль” – одурманюючий. Європеїсти також не можуть прийти до єдиної точки зору, тому що одні з них вважають, що горілку отримали у 11-12 ст. італійські алхіміки, інші вважають “батьком” горілки монаха Валентинуса, що жив у ХVI ст.., а треті дотримуються думки, що відкриття процесу перегонки відбулося самостійно і на Сході, і на Заході.
Слово “водка” першочергово означало не хмільний напій, а лікарський настій, лікарський засіб. До нас її спочатку ввозили із Генуї та Германії, але не для захмеління, а для лікування. Зберігались ці ліки у спеціальних шафочках, ключі від яких зберігались у жінок. Але це приводить до думки, що вже і тоді були ті, хто полюбляв випити і тому від них хмільні напої приховували.
Виготовленням горілки, як і збиранням лікарських трав, займались жінки. Пізніше ці ліки під назвою “водка” перекочували із домашніх аптечок у буфети магнатів, шляхти, у корчми і стала використовуватися як алкогольний напій. Активно займалось виробництвом алкогольних напоїв духовенство. Гнали горілку та торгували нею і монахи, і монахині. Погреби деяких монастирів нагадували горілчані склади. У кінці ХVII ст.. у “Новодевичьем” монастирі у Москві зберігалось вино венгерське, бургунське, французьке … цілими бочками; горілка лимонна, анісова, вишнева, а також пиво і медовуха цілими бочками.
Із кожної корчми збирались податки: чоповий (бочковий) – по одному грошу за пиво та мед, по два гроші за горілку і копщизна (акциз) – по купі грошей. Густа сітка корчмів обплітала держави. Звідки ж вони взялися, ніхто не може сказати. Перша згадка про них міститься в хроніці Гала Аноніма в описанні смерті Болеслава Хороброго у 1025 р. Спочатку вони знаходились у торгових поселеннях, біля річкових переправ, на перехрестях. А з ХІІІ ст.. вони вже були у селах. Дослідники вважають, що корчми виникли у давньослов’янський період і були суспільними приміщеннями, у яких люди їли, вели бесіди за кружкою легкого напою про свої справи, відмічали і святкували певні періоди свого життя.
У Московському князівстві корчм не було, їм відповідали кабаки. Вони відрізнялися тим, що кабак вважався питним закладом у чистому вигляді. Перший кабак було відкрито у середині ХVI ст. по розпорядженню Івана Грозного. Продавець хмільних напоїв, в основному вина, називався “целовальник”. Якщо він не виконував план по продажам вина, його сікли нагайкою, а грошову недостачу покривали за рахунок конфіскації майна. Якщо не вистачало грошей і після конфіскації майна, їх збирали із людей, які жили у сусідніх селях. Тих, хто упирався, били палками довжиною 1,5 ліктя по голим гомілкам ніг. Вибивали гроші, навіть, і з тих, хто ніколи не вживав спиртного.
Саме із ХVI ст.. у нас на Україні корчми стали злісним місцем споювання і одурманення людей. Село без корчми вважалось “створінням без голови”. Таким чином із появою таких закладів і почалось невпинне зростання вживання горілки нашими предками. Тому ХVI ст.. вважається “п’яним століттям”. У наступні століття, крива виробництва горілки підскакувала весь час вгору. Але “пьяная испокон векав Россия”, навіть, на початку ХХ ст. по кількості випитих відер горілки на душу населення стояла у хвості європейських держав та США, займаючи десяте місце у статистичній таблиці.
Підвищена алкоголізація населення пояснювалась не міфічною схильністю східних слов’ян до п’янства, а причинами соціальними – жагою до наживи. Виготовлення та торгівля горілкою приносили баснословні доходи. Найбільше алкогольна чума вразила центральні райони Російської імперії, особливо промислові центри та міста, де вживання алкоголю було у 3-4 рази вище, ніж у селах. Але більшість людей все-таки знаходили моральні сили супротив сивушної напасті. П’яниць водили по вулицях з пляшкою на шиї, прив’язували до ганебного стовпа і, навіть, виганяли із місць проживання. П’янство вважалось аморальним явищем, а п’яниці були паразитичним елементом.
Час від часу виникали антиалкогольні рухи і це призводила до отрезвління народу. Влада не завжди вірно відносилась до цього, тому що катастрофічно міліла казна. Вона часто говорила: “Погуляют мужички в трезвость и снова потянутся в кабаки”. Що тільки не робилося для того, щоб загнати народ до корчми: знижували ціни, виставляли повні відра по вулицях, роздавали безкоштовно… Але після такого антиалкогольного руху спостерігався підйом самосвідомості і матеріального благополуччя.
А як же ми виглядаємо сьогодні? Людство, мабуть, ніколи не відмовиться повністю від вживання спиртних напоїв. Вирішення алкогольної проблеми швидше всього пов’язане із вихованням у людини з самого дитинства моральних якостей та її загальної культури.скачать dle 10.3фильмы бесплатно