Згідно сучасним уявленням, еволюція вітрозапильних рослин йшла незалежно від інших предкових груп. Найбільше ці рослини поширені у помірних областях та відносно рідко зустрічаються у тропіках.
Вітрозапильні рослини в основному дерева і ростуть вони густими масивами, цвітуть ранньою весною у безлистому стані. Це полегшує перенесення пилку. Більшість із них зовсім неяскраві, відносно непахучі, і не утворюють нектару. Пелюстки їх дрібні або зовсім відсутні. Часто ці квіти роздільностатеві.
Оскільки вітрозапильні рослини не потребують для запилення комах, вони не розходують енергію на виробництво для них харчової нагороди –нектару. Однак запилення вітром дуже неефективне і оправдовує себе тільки тим, що велика кількість одновидових особин ростуть досить близько одна до одної.
Майже весь пилок, який підхоплюється вітром падає на землю в радіусі декількох сотень метрів від материнської рослини, тому, якщо окремі екземпляри даного виду віддалені один від одного, то шанс пилку потрапити на квітку дуже малий.
Багато вітрозапильних рослин дводомні, тобто чоловічі і жіночі квітки знаходяться на різних рослинах. Тичинки цих квіток дуже довгі і висунуті назовні, тому вітер швидко підхоплює пилок і розносить по повітрю. У деяких рослин пиляки тичинок звішуються на довгих тичинкових нитках і можуть вільно розгойдуватися.
Багаточисленні пилкові зерна в основному гладенькі і дрібні, не злипаються між собою. Великі приймочки маточок виставлені назовні квітки і часто бувають розгалуджені або мають перисті вирости, що добре уловлюють перенесений вітром пилок.
У більшості вітрозапильних квіток у зав'язі один насінний зачаток, тому для запилення досить попадання на приймочку маточки лише одного пилкового зерна.скачать dle 10.3фильмы бесплатно